— «Як ти гадаєш, хто?» — Ага, це ти. Я так і думав, що це ти. Ти прийшов по мене? — «Говорю тобі, приходь. Приходь у пекло!» — В пеклі… в пеклі чекає моя дочка.
Учневі стало страшно, йому раптом привиділося, буцім із ширми зісковзнули якісь хисткі, химерні тіні. Певна річ, учень зараз же простяг руку до Йосіхіде і з усієї сили почав трясти його, щоб розбудити, але майстер продовжував уві сні, як у маренні, говорити сам із собою й ніяк не міг прокинутися. Тоді учень, набравшись духу, хлюпнув йому в обличчя воду для миття пензлів, яка стояла поблизу.
— «Вона чекає, сідай в екіпаж… сідай в екіпаж і паняй у пекло!..»
Тієї ж хвилини ці слова перетворилися на стогін, наче мовцю стиснули горло, і Йосіхіде, розплющивши очі, підхопився так швидко, ніби його шпигонули. Напевно, незвичайні примари сну ще носилися під його повіками. Деякий час він злякано дивився просто перед собою з широко розкритим ротом і зрештою, прийшовши до тями, раптом брутально наказав:
— Мені вже ліпше, йди собі!
Знаючи, що майстрові не можна заперечувати, інакше неодмінно дістанеш догану, учень поспішно вийшов із кімнати, й коли він знову потрапив на яскраве сонячне світло, то полегшено зітхнув, наче сам прокинувся від поганого сну.
Та це ще нічого, а от приблизно через місяць Йосіхіде покликав до себе в кімнату іншого учня: художник, кусаючи пензля, сидів при тьмяному світлі лампади і, різко обернувшись до прибульця, сказав:
— Слухай, у мене до тебе прохання: роздягнися догола!
Позаяк і раніше траплялося, що майстер віддавав такий наказ, учень, швидко зняв одежу. Тоді Йосіхіде якось дивно скривився.
— Я хочу подивитися на людину, заковану в ланцюги, тож, хоч як мені жаль турбувати тебе, виконай ненадовго моє прохання, — холоднокровно промовив він.
Цей учень був міцної статури, якому більше личило тримати в руках меч, аніж пензлі, але тут навіть він перелякався. Пізніше, розповідаючи про це, він завжди повторював: «Я гадав, чи не збожеволів майстер, чи не хоче він убити мене». Та майстра його нерішучість, напевно, вивела з терпіння. Перебираючи в руках тонкий залізний ланцюг, який хтозна-звідки взявся, він рвучко, ніби накидаючись на ворога, схопив учня за плечі, силоміць скрутив йому руки та обмотав ланцюгом усе тіло, потім смиконув за кінець, і учень, втративши рівновагу, на повний зріст гепнувся на підлогу.
Цієї хвилини учень схожий був на перевернуту пляшку саке. Руки та ноги його було безжалісно скручено, так що ворушити він міг лише головою. До того ж ланцюг так стягував його повне тіло, що кров у ньому зупинилась, і не тільки на лиці й на грудях, але й на всьому тілі шкіра зробилася багровою. Та Йосіхіде все це зовсім не турбувало. Походжаючи навколо цього тіла, схожого на перекинуту пляшку, і розглядаючи його зусібіч, він один за одним робив начерки. Яких мук зазнав учень, про це, мабуть, не варто говорити.
Так, напевно, тривало б довго, коли б не сталося несподіване. На щастя (а можливо, ліпше сказати, — на лихо), із-за горщика, що стояв у кутку, раптом, звиваючись вузькою стрічкою, потекло щось схоже на струмок чорної олії. Спершу воно рухалося дуже повільно, як липка рідина, та потім попливло хутчіше і, поблискуючи, наблизилося до самісінького носа учня. Тоді він через силу, безтямно, застогнав: «Змія, змія!» Як він потім розповідав, йому здавалося в ту хвилину, що вся кров у ньому замерзла, — й було від чого. Змія вже мало не торкалася своїм холодним жалом його шиї, в яку в’їлися ланцюги. Це несподіване втручання злякало навіть жорстокого Йосіхіде. Поквапно кинувши пензля, він нахилився й миттю вхопив змію за хвіст, так що вона повисла вниз головою. Змія, погойдуючись, підвела голову та обвилася сама навколо себе, але ніяк не могла дотягтися до його руки.
— Через тебе пропав малюнок, — хрипко й розлючено пробурмотів він, кинув змію в горщик у кутку кімнати і з явною нехіттю розв’язав ланцюг, яким було обплутано учня. Це було все, він навіть не сказав учневі доброго слова. Певно, він досадував не стільки через те, що учня могла вкусити змія, скільки через те, що зіпсував малюнок. Потім уже стало відомо, що й цю змію він навмисно тримав у себе, щоб малювати з неї.
Мабуть, досить розповісти це одне, щоб ви в загальних рисах уявили собі його захоплення роботою — несамовите, просто скажене. Та вже ж розповім заразом, як інший учень, років тринадцяти-чотирнадцяти, через ширму з муками пекла пережив такий жах, який мало не коштував йому життя. У цього учня була біла, мов у жінки, шкіра. Якось увечері майстер покликав його до своєї кімнати, і він, нічого не підозрюючи, пішов на поклик. Дивиться — Йосіхіде при світлі лампади годує з рук м’ясом якогось небаченого птаха. Завбільшки він був, мабуть, з кішку. Та й пір’я, що стирчало з обох боків, як вуха, і великі круглі бурштинові очі — усе це також нагадувало кішку.