Йосіхіде зазвичай терпіти не міг, аби хтось пхав носа в його справи. Так було й зі змією, про яку я щойно розповідала; взагалі про те, що діялось у нього в кімнаті, він учням не повідомляв. То на столі в нього стояв череп, то красувалися срібні кульки або лаковані таці; залежно від того, що він малював, у кімнаті його з’являлися найнесподіваніші предмети. І куди він потім усе це діває — ніхто не знав. Мабуть, і балачки про те, що йому допомагає бог щастя, пішли звідси.
Тому учень, вирішивши, що й ця небачена птиця знадобилася майстру для картини з муками пекла, стоячи перед майстром, шанобливо запитав:
— Чого зволите?
Та Йосіхіде, мовби не чуючи його, облизнув свої червоні губи і вказав підборіддям на птаха.
— Ну що, зовсім ручний, еге ж?
— Як він називається? Я такого ніколи не бачив! — сказав учень, з острахом поглядаючи на вухатого птаха, схожого на кішку.
— Що, не бачив? — посміхнувся Йосіхіде. — По-міському вихований, от лихо… Цей птах називається сич, мені його кілька днів тому подарував мисливець із Кураґи. Тільки ручні серед них, мабуть, рідко трапляються.
Із цими словами він повільно підніс руку до птаха, який щойно перестав їсти, й тихенько погладив його по спині, від хвоста вгору. І що ж? Тієї ж миті птах пронизливо крикнув і раптом як злетить зі столу, та як розправить пазурі, та як кинеться просто на учня! Якби він не встиг закритися рукавом, птах, мабуть, пошматував би йому лице. Охнувши від страху, учень замахав руками, стараючись одігнати сича, а птах, клацаючи дзьобом, знову на нього… Тут уже учневі було не до того, що присутній сам майстер: він заходився і стоячи відбиватися, й сидячи гнати сича, і кидатися по тісній кімнаті туди й сюди, а дивовижний птах усе за ним — то вище злетить, то нижче опуститься, і так і цілиться крізь яку-небудь щілинку просто в око. При цьому він страшенно ляскав і шелестів крилами, і від цього учневі чомусь вчувалися чи то запах падолисту, чи то бризки водоспаду, чи то прілий дух схованих мавпами в дуплах фруктів, які перебродили… Сказати «моторошно» — мало. Серце в нього стискалось, і тьмяне світло лампади здавалося йому місячним сяйвом, а кімната вчителя — далекою гірською ущелиною, взятою в облогу демонами.
Одначе учня злякало не тільки те, що на нього накинувся сич. Ні, волосся в нього стало диба, коли майстер Йосіхіде, холоднокровно дивлячись на весь цей переполох, спокійно розгорнув папір, вийняв пензля й почав змальовувати цю страшну картину — як женоподібного юнака терзає дивовижний птах. Варто учневі одним оком побачити все це, як його охопив невимовний страх, і він навіть подумав, чи не збирається, бува, майстер убити його.
Але ж і дійсно, не можна сказати, щоб майстер не був на це здатний. Адже схоже було на те, що він навмисно покликав учня, щоб нацькувати на нього птаха і змалювати, як він метатиметься. Тому, коли учень побачив, що робить майстер, він, не тямлячи себе, сховав голову в рукави, закричав страшним голосом і скорчився на підлозі біля дверей у кутку кімнати. Тоді Йосіхіде якось злякано скрикнув і підхопився, але тут птах зашумів крилами ще дужче, і в ту ж мить пролунав оглушливий гуркіт, буцім щось упало й розбилось. Учень, напівмертвий від страху, мимоволі опустив рукав, підвів голову, дивиться — в кімнаті зовсім темно, і тільки чути, як майстер сердито гукає учнів.
Зрештою здалеку обізвався якийсь учень і квапливо ввійшов зі свічкою в руці. При курному вогнику стало видно, що лампада перекинута, підлога й татамі залиті олією, а на підлозі валяється сич, судорожно ляскаючи одним крилом. Йосіхіде так і застиг, підвівшись над столом, і з приголомшеним виглядом бурмотів щось незрозуміле. І не дивно: навколо сича, захопивши його голову й півтулуба, обвилася чорна змія. Мабуть, коли учень скорчився біля порога, він перекинув горщика. Змія виповзла, сич хотів її клюнути — от і почалася вся ця веремія. Учні перезирнулися й тільки подивувалися химерному видовищу, яке постало перед ними, а потім вклонились мовчки майстру і швидко вийшли з кімнати. Що сталось із птахом і змією далі — ніхто не знає.
Таких історій було без ліку. Я забула сказати — ширми з муками пекла художнику звеліли написати на початку осені, й ось аж до кінця зими учні весь час жили під страхом цих дивацтв майстра. Та наприкінці зими в майстра з роботою щось не пішло на лад, вигляд у нього зробився ще похмурішим, говорив він з роздратуванням. А картину на ширмі як було накидано на три чверті, так далі справа й не рухалась. Мало того, часом художник навіть замазував те, що раніше намалював, і цьому не видно було краю.