Але що саме в нього не пішло на лад — ніхто не знав. Та навряд чи хто й старався дізнатися: навчені гірким досвідом, учні почувалися так, мовби сиділи в одній клітці з тигром або вовком, і тільки старалися не потрапляти майстру на очі.
За цей час не сталося нічого такого, про що варто було б розповісти. От тільки… в упертого старого чомусь очі стали на мокрому місці; бувало, як залишиться на самоті — плаче. Один учень говорив мені — якось він навіщось зайшов до саду й бачить: майстер стоїть на галереї, дивиться на весняне небо, а очі в нього повні сліз. Учневі зробилося не по собі, він мовчки повернувся й поспіхом пішов. Ну, чи не дивно, що цей самовпевнений чоловік, який для «Круговороту життя і смерті» змальовував трупи, що валялися по дорогах, плакав, як дитина, через те, що йому не вдається, як хоче, написати картину.
Та поки Йосіхіде працював як скажений над своєю картиною, буцім зовсім збожеволівши, його донька чогось ставала все сумнішою, і навіть ми почали помічати, що вона раз у раз ковтає сльози. Вона й завжди була замислена, тиха, а тут іще й повіки в неї поважчали, очі позападали — зовсім сумна зробилася. Спершу ми гадали — чи то про батька думає, чи то любовна туга, ну а потім пішов поголос, буцім його ясновельможності захотілося схиляти її до своїх бажань, і вже після цього всі балачки як ножем одрізало, немовби всі про неї раптом забули.
Якось уночі, вже коли пробила варта, я сама проходила галереєю. Раптом звідкілясь вибігла мавпочка Йосіхіде й ну смикати мене за поділ спідниці. Була тепла ніч, місяць тьмяно світив, здавалося, пахне квітучими сливами. От я при світлі місяця й побачила — що ви думаєте? — мавпочка вишкірила свої білі зуби, зморщила ніс і кричить, як божевільна. Мені стало якось не по собі, досада мене взяла, що вона смикає за нову спідницю, і я було відштовхнула її й хотіла пройти далі, та потім передумала: адже був уже випадок, коли один слуга скривдив мавпочку і йому дісталося від молодого пана. До того ж видно було, що мавпочка так поводилася неспроста. Тоді я вирішила дізнатися, в чому річ, і знехотя пройшла кілька кроків у той бік, куди вона мене тягла.
Так я опинилася біля того місця, де галерея повертала за ріг і звідки за скривленими гілками сосон було видно став, який ледь поблискував навіть у нічній напівтемряві. Й раптом я злякано почула з ближньої кімнати тривожний і в той же час дивний тихий гомін чиєїсь суперечки. Навкіл усе завмерло в цілковитій тиші, не чути було голосу людського, і тільки чи то в місячних променях, чи то в нічній імлі — не добереш — хлюпалися риби. Тому, почувши ці звуки, я мимохіть зупинилася. «Ну, якщо це хто-небудь пустує, я їм покажу!» — подумала я і, тамуючи подих, припала до дверей.
Мавпочці, видно, здавалося, що я гаюся. Вона нетерпляче покружляла біля моїх ніг, потім жалібно застогнала, ніби її душили, й раптом скочила мені на плече. Я мимоволі відвела голову вбік, хотіла від неї ухилитись, а мавпочка, щоб не зсунутися вниз, учепилася мені в рукав, — і в цю мить, зовсім забайдужившись, я похитнулась і всім тілом ударилась об двері. Ну тут уже зволікати не можна було. Я швидко розсунула двері й хотіла було кинутися в не освітлену місяцем глибину кімнати, але тут же заклякла з переляку, тому що назустріч мені, мов стріла, спущена з тятиви, мчала з кімнати якась жінка. У дверях вона ледве не зіштовхнулася зі мною, кинулася назовні, там раптом упала на коліна і, задихаючись, злякано втупилась у мене так, ніби побачила перед собою щось страшне.
Я гадаю, нічого й казати, що це була донька Йосіхіде. Але того вечора вона показалася мені просто на себе не схожою. Очі широко розплющені. Щоки палають рум’янцем. До того ж безлад в одязі надав їй принадності, надзвичайної при її повсякчасному дитячому вигляді. Невже це справді ніжна, ляклива донька Йосіхіде? Я прихилилася до дверей, дивлячись на цю красиву дівочу постать, осяяну місяцем, і, вказуючи в той бік, звідки чулися чиїсь кроки, що поспішно віддалялися, запитала очима: хто?
Але дівчина, закусивши губи, мовчки похитала головою. Який у неї був засмучений вигляд!
Тоді я нагнулась і, наблизивши губи до її вуха, прошепотіла: «Хто?» Та знову вона тільки похитала головою й нічого не відповіла. Мало того, на її довгих віях повисли сльози, й вона ще міцніше стулила губи.