Я від природи дурна і, крім найпростіших, усім зрозумілих речей, нічого не тямлю. Тому я просто не знала, що ще сказати, і деякий час стояла нерухомо, ніби прислухаючись, як б’ється її серце. Та й розпитувати її далі здавалося мені чомусь негоже…
Скільки часу це тривало, не знаю. Врешті я засунула двері та, оглянувшись на дівчину, яка, видно, вже трохи прийшла до тями, якомога м’якше сказала: «Іди до себе в кімнату». Потім з якоюсь тривогою в душі, немовби я побачила щось недозволене, почуваючись ніяково — а перед ким, не знаю, — я рушила туди, куди прямувала. Та не пройшла й десяти кроків, як хтось знову боязко потягнув мене ззаду за поділ. Я злякано озирнулася. Як ви гадаєте, хто це був?
Дивлюся — біля моїх ніг мавпочка Йосіхіде і, склавши руки, як людина, брязкаючи золотим дзвіночком, чемно мені кланяється.
Після події цього вечора минуло днів двадцять. Одного разу Йосіхіде несподівано прийшов до палацу й попросив прийому в його ясновельможності: художник був людиною низького звання, та давно вже користувався прихильністю його ясновельможності. І його ясновельможність, який не так-то легко приймав будь-кого, й цього разу охоче зволив дати свою згоду і зараз же покликав його до себе. Йосіхіде був у своєму повсякденному темно-жовтому кариґіну й зім’ятій моміебосі; з виглядом іще більш похмурим, аніж зазвичай, він шанобливо припав ниць перед його ясновельможністю та хрипким голосом промовив:
— Йдеться про ширму з картиною мук пекла, що ваша ясновельможність давно звеліли мені написати. З великою ретельністю вдень і вночі тримав я пензля й досяг успіху. Більшу частину моєї роботи вже зроблено.
— Прекрасно, я задоволений.
Одначе голос його ясновельможності, який зволив промовити ці слова, звучав якось мляво, без натхнення.
— Ні, нічого прекрасного нема! — Йосіхіде з дещо розгніваним виглядом опустив очі. — Більшу частину зроблено, та одного я зараз ніяк не можу намалювати.
— Що таке? Не можеш намалювати?
— Так, не можу. Я ніколи не можу малювати те, чого не бачив. А якщо намалюю, то незадоволений. Виходить, однаково, що не можу.
Почувши ці слова, його ясновельможність насмішкувато посміхнувся.
— Значить, аби намалювати ширми з муками пекла, тобі треба побачити пекло?
— Так, ваша ясновельможність зволить говорити правду. Але декілька років тому, під час великої пожежі, я на власні очі бачив такий несамовитий вогонь, що він може зійти за полум’я пекла. І полум’я на картині «Йодзірі Фудо» я написав завдяки тому, що мені довелося бачити цю пожежу. Ваша ясновельможність зволить знати цю картину.
— А як же з грішниками? Та й пекельних слуг ти навряд чи бачив!
Його ясновельможність задавав одне запитання за іншим з таким виглядом, буцім слова Йосіхіде зовсім не доходили до його вух.
— Я бачив людину, заковану в ланцюги. Я повністю змалював, як іншу людину терзає хижий птах. Тож не можна сказати, що я зовсім не знаю страждань грішників. І пекельні слуги… — Йосіхіде скривився, — й пекельні слуги не раз являлися мені чи то вві сні, чи то наяву. Чорти з волячими мордами, з кінськими головами або з трьома обличчями й шістьма руками, безшумно плескаючи в долоні, беззвучно роззявляючи роти, приходять мене катувати, можна сказати, щодня і щоночі. Але… що я хочу й не можу намалювати — це не те.
Такі слова, мабуть, здивували навіть його ясновельможність. Деякий час його ясновельможність невдоволено дивився на Йосіхіде, а потім, грізно насупивши брови, уривчасто кинув:
— Говори, чого ж ти не можеш намалювати?
— Я хочу в самій середині ширми намалювати, як зверху падає карета.
Сказавши це, Йосіхіде вперше спрямував пронизливий погляд на його ясновельможність. Я чула, що, говорячи про картини, він мовбито робиться божевільним, і ось у цю хвилину від його погляду дійсно ставало моторошно.
— А в кареті, — вів далі художник, — розметавши охоплене полум’ям волосся, звивається в муках витончена придворна дама. Задихаючись од диму, скрививши брови, вона закинула лице вгору. Рука зриває бамбукову фіранку, можливо, щоб позбутися іскор, які сиплються з неї дощем. Над нею, клацаючи дзьобами, кружляють і в’ються десять, двадцять дивовижних птахів… Оцю даму в кареті — її ж бо мені й не вдається ніяк намалювати!
— Ну і що ж? — чомусь із задоволеним виглядом підганяв художника його ясновельможність.
А Йосіхіде з тремтячими, наче від пропасниці, червоними губами ще раз, як уві сні, повторив: