— Її ж бо мені й не вдається намалювати… — І раптом різко, наче накидаючись на когось, він вигукнув: — Прошу вашу ясновельможність — спаліть у мене на очах карету. І крім того, якщо можна…
Лице його ясновельможності потемніло, та раптом він голосно зареготав. І, давлячись од сміху, зволив промовити:
— Зроблю все, як ти просиш. А можна чи не можна — про це розводитися ні до чого.
Коли я почула ці слова, серце в мене тьохнуло, й мені раптом стало страшно. Та й справді, вигляд у його ясновельможності також був незвичайний — на губах піна, у бровах гроза, можна було подумати, що його заразило безумство Йосіхіде. Його ясновельможність замовк було, та раптом наче щось прорвалося в ньому, й він знову, голосно засміявшись, сказав:
— Спалю карету! Й посаджу туди витончену жінку, вбрану придворною дамою. Й жінка в кареті, охоплена полум’ям і чорним димом, помре лютою смертю. Той, хто замислив це намалювати, дійсно перший художник на світі! Хвалю. О, хвалю!
Почувши слова його ясновельможності, Йосіхіде зблід одразу, тільки губи в нього ворушилися, наче він ловив ротом повітря, й раптом, немовби все тіло його охляло, він припав руками до підлоги й тихо, ледве чутно, подякував:
— Це велике щастя!
Мабуть, при словах його ясновельможності перед ним наяву постав увесь жах його задуму. За все моє життя я лише цього разу його пожаліла.
Це сталося через два-три дні, вночі. Його ясновельможність, згідно зі своєю обіцянкою, зволив покликати Йосіхіде, щоб дати йому подивитися на власні очі, як горить карета. Певна річ, це трапилося не в палаці біля ріки Хорикава. Карету спалили на заміській віллі, де раніше, здається, зволила мешкати сестра його ясновельможності. Цю віллу простою мовою називали «Палац Юкіґе».
Цей «Палац Юкіґе» був давно вже безлюдним, і великий занедбаний сад зовсім запустів. Це місце вибрали, певно, на пропозицію тих, хто бачив, яка тут пустка. Ходили всякі чутки і про померлу тут сестру його ясновельможності: наприклад, буцім і тепер у безмісячні ночі по галереї таємниче, не торкаючись землі, лине її ясно-червоне плаття. Тут і вдень було похмуро, і птахи моторошно носилися при світлі зірок, наче якісь дивовижні істоти.
І тоді якраз була темна безмісячна ніч. При світильниках можна було бачити, як його ясновельможність у придворному одязі — жовтій наосі й темно-ліловій хакама з гербами — сидить, схрестивши ноги, біля краю зовнішньої галереї на подушці, облямованій білою парчею. Навколо нього поштиво розташувалося його оточення. В тому колі особливо впадав у вічі один силач, про якого розповідали, що ще недавно, під час війни в Мітіноку, він від голоду їв людське м’ясо й відтоді міг зламати роги живому оленю. Він з переконливим виглядом сидів у кутку, підперезаний широким поясом, тримаючи меч руків’ям униз. Вітер гойдав полум’я світильників, і людські постаті то виступали на світло, то відходили в тінь, і все це було схоже на сон і чомусь наганяло страх.
А в саду сяяла золотими прикрасами карета, не запряжена, з голоблями, опущеними похило на підставку. Над високим верхом її нависав густий морок, і при погляді на неї холод пробігав по спині, дарма що вже починалася весна. Синя бамбукова фіранка з візерунчастою каймою була опущена донизу і приховувала те, що перебувало всередині. Навколо карети стояли напоготові слуги з палаючими смолоскипами в руках, стежачи за тим, аби дим не відносило до галереї.
Сам Йосіхіде сидів навшпиньках віддалік, напроти галереї. У своєму повсякденному кариґіну та пом’ятій шапці моміебосі він здавався якимось особливо маленьким, жалюгідним, наче на нього тиснув тягар зоряного неба. Позаду нього в такому ж костюмі сидів, очевидно, учень, який супроводжував його. Позаяк вони обидва були далеко і в темряві, з мого місця під галереєю не можна було розрізнити навіть кольору їхньої одежі.
Час добігав полуночі. Темрява, яка огортала сад з його деревами та струмками, поглинала всі звуки, і в тиші, коли здається, буцім чуєш своє дихання, розходився тільки легкий шелест вітерцю; при кожному його подуву долинав запах кіптяви й диму смолоскипів. Його ясновельможність деякий час зволив мовчки дивитися на цю химерну картину, а потім, нагнувшись уперед, різким голосом погукав:
— Йосіхіде!
Художник наче щось відповів, але до мого слуху долинув лише невиразний стогін.
— Йосіхіде! Сьогодні, як ти хотів, я спалю карету.
Промовивши це, його ясновельможність кинув мимобіжний погляд на своє оточення. У цю хвилину там наче багатозначно перезирнулись і посміхнулись, а можливо, мені це здалося. Йосіхіде підвів голову й шанобливо подивився на галерею, та нічого не сказав.