— Дивися ж добре! Це карета, в якій я раніше їздив. Ти її, напевно, пам’ятаєш. Я зараз хочу запалити її й наочно показати тобі вогняне пекло. — Його ясновельможність замовк і знову кинув погляд на оточення. Потім раптом жорстко промовив: — Усередині, зв’язана, сидить злочинниця. І, значить, коли карету підпалять, тіло негідниці згорить, кістки обвугляться, й вона загине в лютих муках. Для твоєї ширми це неповторна натура! Не проґав же, придивись, як запалає білосніжна шкіра. Дивись добре, як, спалахнувши, іскрами розлетиться чорне волосся.
Його ясновельможність замовк, але потім, наче щось згадавши та сміючись — цього разу нечутно, так, що тільки тряслися плечі, — промовив:
— Такого видовища не побачиш до скону віків! Я теж на нього подивлюся. Ну ж бо, підніміть фіранки, покажіть Йосіхіде, хто сидить усередині!
Почувши наказ, один із слуг з високо піднятим смолоскипом підійшов до карети і, простягнувши руку, одним рухом одкинув фіранку. Полум’я палаючого смолоскипа ясно-червоним гойдливим світлом яскраво осяяло середину карети. Жінка, немилосердно закована в ланцюги… о, хто б міг помилитися! На розкішне, заткане квітами вишні шовкове плаття вишукано спускалося блискуче чорне волосся, красиво сяяли навскіс устромлені золоті шпильки. По костюму її було не впізнати, але тендітна постать, біла шия та сумно-сором’язливе личко… Це була донька Йосіхіде! Я ледве не скрикнула.
І тоді силач, який сидів напроти мене, підвівся і, схопившись за руків’я меча, спрямував грізний погляд на Йосіхіде. Перелякана, я побачила, що Йосіхіде ледве не збожеволів. Досі він сидів навшпиньках унизу, але тепер підхопився і, простягнувши вперед обидві руки, безтямно хотів кинутися до карети. На жаль, він був далеко від мене й було темно, тож я не розгледіла виразу його лиця. Та не встигла я про це пожалкувати, як бліде, обезкровлене обличчя Йосіхіде, ні, не обличчя, а вся його постать, мовби підтягнута в повітря якоюсь невидимою силою, прорізавши темряву, раптом чітко постала в мене перед очима. Це, по знаку його ясновельможності «запалити!», слуги кинули смолоскипи, і, підпалена ними, яскраво спалахнула карета, в якій сиділа донька художника.
Полум’я швидко охопило верх карети. Лілові китиці, якими були обвішані її краї, загойдались, як од вітру, знизу вирвалися білі навіть у темряві клуби диму, іскри посипалися таким дощем, ніби чи то фіранка, чи то розшиті рукави жінки, чи то золоті прикраси розсипалися враз і розлетілися навкруги… Страшніше цього нічого не могло бути! А полум’я, що, витягаючи вогняні язики, обвивало кузов і палахкотіло до небес, — як його описати? Здавалося, немовби впало саме сонце й на землю хлюпнув небесний огонь. У першу мить я ледве було не закричала, та тепер душа в мене відлетіла, і я тільки з жахом дивилася з розкритим ротом на цю страшну картину. Але батько, Йосіхіде…
Лице Йосіхіде я не можу забути досі. Він хотів було безтямно кинутися до карети, але в ту мить, коли спалахнуло полум’я, зупинився і, простягнувши вперед руки, вп’явся поглядом туди, не відриваючись, наче його притягував дим, який огорнув карету. Залите світлом зморшкувате, потворне лице його було ясно видно все до кінчика бороди. Широко розплющені очі, скривлені губи, щоки, які судорожно посмикуються… весь жах, відчай, страх, що почергово охоплювали душу Йосіхіде, були написані на його лиці. У злодія перед стратою, у грішника з десятьма гріхами та п’ятьма злочинами, що постав перед князями підземного царства, — навряд чи навіть у них може бути таке стражденне лице! І навіть силач зблід і з острахом дивився на його ясновельможність.
Але його ясновельможність, кусаючи губи й тільки іноді зловісно посміюючись, не зводив очей з карети. А там… що я побачила там — у мене не вистачає духу про це розповідати. Це закинуте обличчя жінки, яка задихається від диму, це довге сплутане волосся, охоплене полум’ям, це красиве, заткане квітами вишні плаття, що в усіх на очах перетворювалося на вогонь… о, що це був за жах! Особливо в ту хвилину, коли порив нічного вітру відігнав дим і в полум’ї, що розступилося, в ясно-червоній заграві, що миготіла золотим пилом, стало видно, як вона, кусаючи пов’язку, якою їй зав’язали рот, б’ється і звивається так, що ледве не лопаються ланцюги, — о, в цю хвилину в усіх, починаючи з мене й закінчуючи тим силачем, волосся стало диба, наче ми на власні очі бачили муки пекла!
І ось знову буцім порив нічного вітру пробіг по верхівках дерев… Так, мабуть, подумали всі. І щойно цей звук пронісся по темному небу, як раптом щось чорне, не торкаючись землі, не ширяючи в повітрі — як падаючий м’яч, однією прямою рискою зірвалося з даху палацу просто в палаючу карету. І за обгорілими курними ґратами притислося до відкинутих плечей дівчини та видало різкий, як тріск шовку, який розривають, протяжний, невимовно жалібний крик… іще раз… і ще раз… Ми всі безтямно скрикнули: на тлі полум’я, що піднялося стіною, припавши до дівчини, скорчилася прив’язана було в палаці біля ріки Хорикава мавпочка з кличкою Йосіхіде.