Липень 1918 р.
Учитель Морі
Якось наприкінці року я та мій приятель, критик, ішли надвечір у бік Кандабасі алеєю, обсадженою вже голими плакучими вербами, так званою «дорогою чиновної дрібноти». Праворуч і ліворуч од нас у ще не погаслому напівсвітлі сутінків якісь люди, видно, такі ж дрібні чиновники, до яких колись з обуренням звернувся Сімадзакі Тосон: «Тримайте голову вище!», понуро чимчикували дорогою. Понуро, мабуть, тому, що знали всю безнадійність старань розігнати загальний глибокий сум. Ми йшли тісно, плече до плеча, злегка прискоривши крок і не промовляючи майже ні слова, поки не минули трамвайної зупинки на Отематі. Й тоді мій приятель, окинувши поглядом зіщулені від холоду постаті людей, які очікували біля червоного стовпа чергового трамвая, несподівано здригнувся та буцім сам до себе пробурмотів:
— Згадався Морі-сенсей.
— Морі-сенсей? Це хто такий?
— Учитель у школі, де я навчався. Я тобі ще про нього не розповідав?
Замість того щоб відповісти «ні», я тільки нагнув край капелюха. Нижче ідуть спогади про вчителя Морі, які дорогою розповів мені приятель.
Це сталося років десять тому, коли я був учнем третього класу однієї префектуральної середньої школи. Під час зимових канікул од крупозного запалення легенів — ускладнення після інфлюенци — помер молодий учитель Адаті-сенсей, що викладав у нашому класі англійську мову. Це сталося зовсім раптово, не було часу підшукати підходящого наступника, й тому-то, мабуть, вдалися до крайніх заходів. Уроки покійного Адаті-сенсея доручили старому Морі, який на той час служив викладачем англійської мови в якійсь приватній школі.
Я вперше побачив учителя Морі того дня, коли він приступив до занять. Ми не тямились од цікавості, очікуючи зустрічі з новим учителем, і, щойно в коридорі почулися його кроки, в класі стало незвично тихо. Ось ці кроки зупинилися перед дверима нашого вже безсонячного, холодного класу, двері розчинились і — ах, ця картина й зараз, як жива, постає перед моїми очима. Коли, відчинивши двері, вчитель Морі ввійшов, він своїм маленьким зростом передусім нагадав нам людину-павука зі святкового балагана. Єдине, що скрашувало це враження, була голова вчителя, майже красива за формою, блискуча й зовсім лиса; хоча на потилиці ще збереглося декілька напівсивих волосин, вона майже не відрізнялася від яйця страуса, як його зображують на картинках у підручнику природознавства. Нарешті, неабияку зовнішність учителя доповнювала дивовижна візитка, заношена буквально до синяви, так що важко було повірити, що в минулому вона була чорною. До того ж біля бруднуватого коміра, схожий на метелика, красувався елегантно зав’язаний бант. Усе це я пам’ятаю з вражаючою чіткістю. Отже, заледве вчитель увійшов до класу, як у різних кутках несподівано почувся стриманий сміх, у чому не було нічого дивного.
Одначе вчитель Морі, з хрестоматією та класним журналом у руках, зовсім незворушно, мовби нікого з учнів не помічаючи, піднявся на кафедру, відповів на наше привітання та з ласкавою усмішкою на своєму доброму жовтувато-блідому лиці пронизливим голосом вигукнув:
— Панове!
За минулі три роки ще жоден шкільний учитель не звертався до нас із словом «панове». І почувши «панове» від учителя Морі, ми, природно, широко розплющили очі від подиву. Разом з тим ми, затамувавши подих, чекали, що за звертанням «панове» буде велика промова про доручені йому заняття чи що-небудь таке.
Одначе, сказавши «панове», вчитель Морі тільки обводив клас очима й деякий час більше не розкривав рота. На його одутлому лиці блукала спокійна усмішка, але куточки рота нервово посмикувались, а ясні очі, в яких було щось коров’яче, неспокійно поблискували. І було, здавалося, в цьому мовчанні звернене до нас німе благання, тільки яке, вчитель і сам не міг би визначити.
— Панове! — трохи згодом повторив учитель Морі тим же тоном. Цього разу він одразу ж, наче бажаючи не дати відзвучати слову «панове», з величезною поспішністю додав: — Починаючи із сьогоднішнього дня я навчатиму вас за хрестоматією.
Цікавість наша розгорілась, і, боячись учинити щонайменший шум, ми жадібно втупилися йому в лице. Та вчитель Морі окинув клас тим же благальним поглядом і раптом, наче всередині в нього лопнула якась пружина, сів. Поклавши поряд із розгорнутою хрестоматією класний журнал, він розкрив його й почав проглядати. Нема чого й казати, як розчарувало нас таке раптове закінчення вступної промови, вірніше, розчарувало й розсмішило.