На щастя, вчитель, випереджаючи наш сміх, одірвав свої коров’ячі очі від журналу і відразу ж викликав одного з нас, додавши до прізвища «сан». Ясна річ, це був знак підвестися й почати перекладати. Учень підвівся та бадьорим тоном, властивим токійським школярам, почав перекладати уривок із якоїсь англійської книги, здається, з «Робінзона Крузо».
Учитель Морі, час від часу підносячи руку до свого лілового банта, почав ввічливо виправляти учня — не тільки помилки у перекладі, а навіть найменші неточності у вимові. Вимова вчителя Морі була дещо штучна, а загалом правильна, ясна, і схоже було, що він сам у глибині душі особливо нею пишається.
Одначе, коли учень сів на місце й перекладати почав учитель, у класі залунали смішки. Річ у тім, що вчитель, у якого й без того була неприродна вимова, виявив при перекладі ще й незбагненне для японця незнання японських слів. Мабуть, знати він їх знав, але не міг згадати в потрібну хвилину. Наприклад, один рядок він перекладав так: «Тоді Робінзон Крузо вирішив розводити. Кого ж він вирішив розводити? Цих дивних тварин… їх багато в зоопарку… як їх звати… вони люблять кривлятися… та ви їх добре знаєте! Такі з червоною мордою… що, мавпи? Так-так, мавпи! Він вирішив розводити мавп». Само собою зрозуміло, що коли так справа стояла навіть із мавпою, то якщо доходило до хоча б скільки-небудь утрудненого слова, він насилу натрапляв на потрібний переклад, тільки після тривалих блукань околяса. Причому щоразу вчитель Морі страшенно губився і, безперестанно підносячи руку до горла й мало не обриваючи свій ліловий бант, підводив зніяковіле обличчя й кидав на нас занепокоєні погляди. Й тут же, обхопивши руками свою лису голову, знов опускав обличчя над столом і знічено замовкав. Тоді й без того маленьке тіло вчителя безпорадно зіщулювалося, зовсім як повітряна кулька, з якої випустили повітря, й нам навіть уявлялося, що його ноги, що звішуються зі стільця, теліпаються в повітрі. Учнів це тішило, й вони посміювалися. Поки вчитель повторював переклад, сміх поступово ставав більш зухвалим, і нарешті за передньою партою пролунав відвертий регіт. Яким, напевно, гірким був наш сміх для доброго вчителя Морі — далебі, лише на саму згадку про ці жорстокі звуки мені й тепер хочеться затулити собі вуха.
І все-таки вчитель Морі хоробро продовжував перекладати, аж поки прозвучав сигнал на перерву. Тоді, дочитавши останній уривок, він із тим же незворушним виглядом відповів на наше «до побачення» і, мовби забувши щойно витриману жорстоку битву, спокійно вийшов із класу. Ми вибухнули нестримним реготом, зашуміли, навмисне стукаючи кришками парт; деякі учні, скочивши на кафедру, відразу заходилися передражнювати повадки та голос нового вчителя… Ах, та я й сам, зі значком старости класу, оточений іншими учнями, задрав носа і почав указувати їм помилки в перекладі вчителя… чи треба все це згадувати? Справді, тоді я навіть похвалявся тим, чого не знав напевно: дійсно це помилки чи ні?
Це було під час відпочинку, через три-чотири дні. Ми, декілька учнів, зібралися біля піщаної гірки на гімнастичному майданчику і, гріючись на теплому зимовому сонці, без угаву базікали про очікувані річні іспити. Голосно скомандувавши «раз-два!», на пісок сплигнув учитель Тамба, що важив цілих вісімнадцять кан, який робив вправи зі школярами на залізному стовпі, і рядом з нами з’явилася його постать у жилеті та спортивному кашкеті.
— Ну, як він, ваш новий учитель Морі? — поцікавився він. Тамба-сенсей також викладав у нашому класі англійську мову, але він був відомим любителем спорту, і позаяк з давніх-давен добре декламував вірші, то користувався великою популярністю в компанії героїв — майстрів дзюдо та фехтування, що не терпіли ніякої англійської мови. Через те у відповідь на слова вчителя один з героїв, бавлячись боксерською рукавичкою, з невластивою йому сором’язливістю відповів:
— Еге, дуже вже… як би це сказати, дуже вже, начебто… не так уже добре знає.
Струшуючи хусткою пісок зі штанів, учитель Тамба самовдоволено розсміявся.
— Гірше за тебе, чи що?
— Ні, порівняно зі мною краще.
— Ну так чого ж тут розводитись!
Герой почухав рукою в рукавичці голову й безславно стушувався. Але перший з англійської мови учень нашого класу, поправляючи свої окуляри з товстими скельцями, заперечив розсудливим, як на свої літа, тоном:
— Адже більшість із нас, сенсею, мають намір складати іспити до спеціальних інститутів, через те ми хотіли б навчатись у викладача, який може виходити за рамки програми.