Але Тамба-сенсей, продовжуючи по-богатирськи сміятися, сказав:
— Чого там, адже йдеться про один семестр, так хоч у кого навчайся, однаково.
— Значить, Морі-сенсей викладатиме в нас лише один семестр?
Це запитання, видно, й учителя Тамбу злегка зачепило за живе. Житейськи досвідчений учитель навмисно не відповів і, знявши спортивного кашкета, заходився енергійно струшувати пилюку зі своєї коротко стриженої голови, а потім, обвівши нас поглядом, спритно змінив тему:
— Бачите, Морі-сенсей — дуже стара людина й через те трохи інший, ніж ми… От сьогодні вранці заходжу я до трамвая, а Морі-сенсей сидить у самісінькій середині, і коли трамвай підходить до зупинки, де йому треба було пересідати, він раптом заволав: «Кондукторе, кондукторе!» Мені зробилося смішно, не сказати як. Принаймні, він трохи дивний чоловік.
Але якщо вже мова зайшла про цей бік особистості вчителя Морі, то й без Тамби-сенсея ми знали багато дечого, що дивувало нас…
— І ще Морі-сенсей у дощ ходить у ґета, хоча на ньому європейський костюм.
— А біля пояса в нього завжди висить щось загорнуте в білу носову хусточку, і подумайте — це його сніданок!
— Я бачив, як Морі-сенсей у трамваї тримався за ремінь, а рукавички в нього були зовсім діряві.
Оточивши вчителя Тамбу, ми наперебій верзли всякі дурниці. Видно, піддавшись цьому, вчитель Тамба, коли наші голоси погучнішали, промовив веселим тоном, вертячи в руці свого кашкета:
— Та це що! Капелюх-то в нього старий…
І цієї самої миті — хто б міг подумати? — на відстані яких-небудь десяти кроків од нас біля входу до двоповерхової будівлі училища, навпроти спортивного майданчика, з’явилася незворушна миршава постать учителя Морі в старому котелку; рука його, як і зазвичай, доторкалася до лілового банта. Біля входу кілька першокласників гралися в конячки; побачивши вчителя, вони навперебій почали ввічливо кланятись. І Морі-сенсей, стоячи на сонці, промені якого падали на кам’яні сходинки ґанку, з усмішкою відповів на поклони, трохи піднявши котелок. Дивлячись на цю картину, ми відчули якийсь сором, і жвавий сміх на деякий час затих. Тільки Тамба-сенсей, видно, був занадто збентежений і розгублений, аби просто замовкнути. Промовивши: «Капелюх-то в нього старий», — він злегка висунув язик, швидко надів свого кашкета й раптом, круто обернувшись і голосно крикнувши «раз!», закинув своє повне тіло, вбране в жилетку, на залізний стовп. Потім, підтягуючись по-рачачому й простягаючи ноги далеко вгору, він крикнув «два!» і, виразним силуетом пронизуючи синє зимове небо, легко забрався на самісінький вершечок. Цілком природно, що ця комічна спроба вчителя Тамби приховати свою ніяковість усіх нас розсмішила. Дивлячись угору на вчителя Тамбу, учні на спортивному майданчику, стихнувши було на хвилину, гучно загаласували й зааплодували вчителю Тамбі, зовсім як уболівальники на футболі.
Звісно, я аплодував разом з усіма. Та вже тоді починав, щоправда, ще інстинктивно, ненавидіти вчителя Тамбу. Це не значить, що я так уже перейнявся співчуттям до вчителя Морі. Доказом слугували оплески, якими я нагородив учителя Тамбу, що містили в собі непряму недоброзичливість до вчителя Морі. Аналізуючи себе тепер, я, мабуть, можу пояснити свій тодішній стан духу таким чином: зневажаючи Тамбу-сенсея, я разом з тим зневажав заразом і Морі-сенсея. А можливо, й так, що моє презирство до вчителя Морі стало більш нахабним, ніби діставши підтвердження в словах учителя Тамби — «а капелюх-то в нього старий». Тому, продовжуючи аплодувати, я через плече тріумфально оглянувся на вхід до школи. А там наш незворушний вчитель Морі, як зимова муха, що жадібно гріється на сонці, самотньо стояв на кам’яних сходинах і з цікавістю спостерігав за невинними іграми першокласників. Його котелок і лілова краватка… Чому ця картина, яку я тоді охопив одним поглядом і яка видалася мені гідною осміяння, досі не виходить у мене з голови?
Презирство, яке першого ж дня викликав у нас учитель Морі своїм костюмом і своїми знаннями, особливо відтоді, як учитель Тамба припустився помилки, потроху міцнішало в усьому класі. Діло було якось уранці, менше ніж через тиждень. З минулого вечора йшов сніг, і перед вікнами на даху будівлі, що замінювала в дощ спортивний майданчик, більше не просвічували черепичини. Але в класі стояла грубка, де палало розжарене вугілля, і навіть сніг, який осідав на шибках, танув, не встигаючи блиснути своєю блакиттю. Поставивши стілець перед грубкою, вчитель Морі своїм пронизливим голосом захоплено пояснював уміщену в хрестоматії «A Psalm of Life», та ніхто, звичайно, його всерйоз не слухав. Мало того, що не слухав: мій сусід по парті, майстер дзюдо, підклав під хрестоматію розгорнутий журнал «Букьо-секай» і з самого початку читав пригодницький роман Осікави Сюнро.