Оскільки діло йшло таким порядком, то коли закінчився семестр, який становив термін угоди, й постать учителя Морі знову зникла з наших очей, ми раділи, а ні в якому разі не жалкували. Вірніше, ми настільки байдуже поставилися до його зникнення, що навіть не зраділи по-справжньому. Особливо, коли я та інші в наступні сім-вісім років переходили із середньої школи до вищої нормальної, а з вищої нормальної до університету, ніхто з нас не відчував до нього ніякої прихильності, отож ми зовсім забули навіть про його існування.
І ось восени, в рік закінчення університету… Це сталося в першій декаді грудня, коли наприкінці дня часто буває густий туман і з плакучих верб і платанів у алеях летить жовте листя, у вечір після дощу. Понишпоривши по букіністичних крамницях у Канді, я роздобув декілька німецьких книг, які з часу європейської війни стали рідкістю. Піднявши комір для захисту від вологого повітря пізньої осені, я проходив повз магазин Наканісія. Чомусь думка про жваві голоси та гарячі напої раптом видалася мені привабливою, і без всякої певної мети я зайшов до тамтешньої кав’ярні.
Виявилось, одначе, що ця кав’ярня, хоча й маленька, зовсім порожня, жодного відвідувача в ній не було. На мармурових столиках, які стояли рядами, в позолоті цукорниць відбивалось електричне світло. Засмучений, наче мене хтось обдурив, я сів за столик, який стояв перед умурованим у стіну дзеркалом. Офіціантові, що підійшов, я замовив каву, вийняв сигару і, перепсувавши купу сірників, нарешті запалив її. Невдовзі на моєму столику з’явилася чашечка паруючої кави, та все ж таки смуток, який мене огорнув, подібно до туману за вікном, ніяк не розсіювався. Книга з філософії, що я її купив у букініста, була з дрібним друком, і в знаменитій статті, заради якої я її купив, неможливо було прочитати жодної сторінки. Тоді хочеш не хочеш відкинувся на спинку стільця і, беручись то за бразильську каву, то за гаванську сигару, ліниво спрямував блукаючий погляд на дзеркало, що висіло просто переді мною.
У дзеркалі, яскраво й холодно, мовби частина сцени, відбивалися сходи на другий поверх, видима збоку за нею протилежна стіна, білі пофарбовані двері, на стіні афіша концерту. Крім того, видно було мармуровий столик. Видно було великий вазон із хвойним деревом. Видно було висячу електричну лампу. Видно було велику фаянсову газову піч. Видно було постаті трьох-чотирьох офіціантів, які розмовляли про щось, сидячи перед піччю. Й нарешті… так, за чергою розглядаючи все, що було видно в дзеркалі, я дістався офіціантів, які сиділи перед піччю, й тут здивувався, побачивши серед них за столиком постать відвідувача. Мабуть, я спершу не звернув на нього уваги, тому що, бачачи його серед офіціантів, несвідомо прийняв його за кухаря цієї кав’ярні або когось іншого. Та я здивувався не тільки тому, що, всупереч моєму першому враженню, тут виявився ще один відвідувач. Річ у тім, що хоча постать відвідувача в дзеркалі було мені ледве видно в профіль, одначе по лисій голові, схожій на яйце страуса, по візитці, витертій до синяви, по вічно ліловому банту — я впізнав з одного погляду нашого вчителя Морі.
Заледве я побачив його, в моїй свідомості чітко зринули ті сім-вісім років, які нас розділяли. Староста класу в середній школі, що навчався за англійською хрестоматією, і я, що, сидячи за столиком, спокійно випускав через ніс дим сигари… мені ці роки не могли видатися короткими. Чи не через те, що «потік часу», який звіював усе, із самим лише вчителем Морі, який уже переступив за свій вік, не зміг вдіяти нічого… Вчитель, який зараз, цього вечора, сидів у кав’ярні за столиком з офіціантами, був тим самим чоловіком, що давним-давно в класі, куди не зазирало призахідне сонце, навчав нас за англійською хрестоматією. Його лиса голова не змінилася. Лілова краватка була все та ж. І пронизливий голос… Мимоволі всміхаючись і забувши про свій смуток, я уважно прислухався до голосу вчителя.
— Цим іменником керує оцей прикметник. «Наполеон» — ім’я людини, тому він називається іменником. Зрозуміли? А за цим іменником, просто за ним, — знаєте ви, що стоїть за ним? Ну, скажи ти.
— Відносно… Відносний іменник, — заїкаючись, відповів один з офіціантів.
— Що, відносний іменник? Відносних іменників не буває. Відносні… відносні… займенники? Авжеж, відносний займенник. Займенник — він заміщає іменник «Наполеон». Зрозуміли? Займенник — це слово, що вживається замість імені.
Судячи з розмови, вчитель Морі викладав у цій кав’ярні офіціантам англійську мову. Я пересунувся разом зі столом і подивився в дзеркало з іншої точки. Дійсно, на столику лежала якась розгорнута книга, схожа на хрестоматію. Вчитель Морі тицяв пальцем у її сторінки і, очевидно, ніяк не міг завершити свої пояснення. В цьому він також був усе той же, що й раніше. Тільки офіціанти, що обступили його, на відміну від тодішніх школярів, тісно збившись докупи, з палаючими очима слухняно ловили його плутані пояснення.