Поки я спостерігав у дзеркало цю сцену, на поверхню моєї свідомості потроху зринуло тепле почуття до вчителя Морі. Що, коли я підійду до нього й висловлю жаль, що так довго з ним не зустрічався? Навряд чи вчитель пам’ятає мене, позаяк бачив мене лише в класі протягом одного семестру. А якщо навіть і пам’ятає… Згадавши недоброзичливий сміх, яким ми тоді нагороджували вчителя Морі, я раптом зміркував, що виявлю значно більше поваги до нього, якщо не назву себе. Тому, оскільки каву якраз було випито, я тихенько підвівся, залишивши недопалену сигару. Та хоч як я старався не вчинити ані найменшого шуму, все ж таки, очевидно, привернув увагу вчителя. Тієї миті, як я підвівся, жовтувато-бліде кругле обличчя, бруднуватий комір і лілова краватка виявилися повернутими в мій бік. І на мить коров’ячі очі вчителя зустрілися в дзеркалі з моїми очима. Але, як я й очікував, у його очах не з’явилося такого виразу, який свідчив би про те, що він побачив давнього знайомого. Єдине, що в них майнуло, це, як бувало й раніше, жалюгідний вираз якогось вічного благання.
Опустивши очі, я взяв у офіціанта рахунок і, щоб розрахуватися, мовчки підійшов до конторки біля входу до кав’ярні. Біля конторки, нудьгуючи, сидів знайомий мені старший офіціант з рівним проділом у пригладженому волоссі.
— Та у вас навчаються англійської мови. Це їх навчають на прохання кав’ярні? — запитав я, розраховуючись.
І старший офіціант, не зводячи очей з перехожих за дверима, зневажливо відповів:
— Де там, ніхто не просив! Просто приходить щовечора і ось так навчає. Що ж, кажуть, він колишній учитель англійської мови, тепер постарів, ніде його на роботу не беруть, от він і вештається, аби згаяти час. За однією чашкою кави просиджує цілий вечір, отож і нам не такий уже інтерес.
Слухаючи цю відповідь, я так і бачив перед собою очі вчителя Морі, що благали про щось невідоме йому самому. Ах, учитель Морі! Мені здалося, що тепер я починаю непевно уявляти його собі — його благородну особистість. Якщо існують педагоги від народження, то таким був він. Перестати навчати англійської мови хоч на хвилину було для нього так само неможливо, як перестати дихати. Якби сталося це, його життєва сила, як позбавлена вологи рослина, відразу ж зав’яла б. Ось чому він щовечора приходить до цієї кав’ярні випити чашечку кави. Звісно, він робить це не знічев’я, не для того, аби згаяти час, як вважає старший офіціант. Я згадував, як ми, сумніваючись у щирості вчителя, знущалися з нього, вважаючи, що він викладає лише заради заробітку, й тепер це видалося мені помилкою, через яку я міг лише червоніти. Подумати тільки, як мусив страждати наш учитель Морі від цих злостивих пересудів — «аби згаяти час», «заради заробітку». І за таких страждань він завжди зберігав розважливість і, в незмінному котелку, з ліловим бантом, безстрашно робить свої переклади, робить їх одважніше, ніж ішов на подвиги Дон Кіхот. Лише іноді все ж таки в очах його промайне благання, звернене до учнів, яких він навчав, а можливо, й до всіх людей, з якими він мав справу, — болісне благання про співчуття.
Охоплений цими думками, що миттю промайнули, пригнічений якимось незрозумілим хвилюванням, я не знав, плакати мені чи сміятись, і, сховавши лице в піднятий комір, поспіхом вийшов із кав’ярні. А позаду, під занадто яскравим холодним електричним світлом, учитель Морі, користуючись відсутністю відвідувачів, як і раніше, своїм пронизливим голосом навчав англійської мови офіціантів, які жадібно прислухалися до нього.
— Оскільки це слово заміщає ім’я, то його називають займенником. Зрозуміли? Займенником… Ясно?
Січень 1919 р.
Освічений чоловік
Якийсь час тому в музеї Уено відкрилася виставка, присвячена культурі раннього Мейдзі. Одного разу, коли похмурий день уже схилявся надвечір, я прийшов на виставку і почав обходити залу за залою, уважно розглядаючи виставлені експонати. Ввійшовши до останньої зали, я звернув увагу на людину, що розглядала декілька трохи попсованих часом естампів. Це був літній пан, стрункий і навіть дещо франтуватий, у бездоганному чорному костюмі та дорогому котелку. З першого погляду я впізнав у ньому віконта Хонду, з яким познайомили мене на одному рауті декілька днів тому. Мені й раніше було відомо про відлюдкуватий характер віконта, тому я зразу ж одійшов убік, роздумуючи, привітатися з ним чи ні. Тим часом віконт Хонда, очевидно, почув звук кроків і повільно повернувся в мій бік. В наступну мить на його губах, наполовину прикритих сивіючими вусами, промайнула тінь усмішки. Він злегка підняв котелок і м’яким голосом привітався зі мною. Я зразу відчув себе дещо вільнішим, чемно вклонився й неквапно попрямував до нього.