Віконт Хонда належав до тієї породи людей, у яких стареча краса осяває лице, ніби відблиск вечірньої зорі. У той же час глибокі душевні страждання залишили на ньому незвичний для представника аристократії відбиток замисленості. Пам’ятаю, що я звернув увагу на шпильку з великою перлиною, що меланхолійно блищала на однотонному чорному тлі його костюма. Я дивився на неї, і мені здавалося, що я заглядаю в самісіньке серце віконта…
— Якої ви думки про ці естампи? Тут, здається, зображено сетльмент Цукідзі. Гравюру виконано майстерно, чи не так? Цікаво використано сполучення світла й тіні.
Віконт говорив тихим голосом, водночас указуючи срібним набалдашником, який прикрашав його тонку тростину, на один з естампів, які висіли за склом стенда. Я ствердно кивнув.
— Токійська затока зі слюдяними хвилями, пароплави, прикрашені прапорами різних країн, європейські чоловіки та жінки, що прогулюються вулицею, самотня сосна в стилі Хіросіґе, яка простягає гілки над європейським будинком, — відчувається змішування японського та європейського як у виборі теми, так і в методі виконання — те саме змішування, що створювало чудову гармонію, притаманну мистецтву раннього Мейдзі. Відтоді цю гармонію було назавжди втрачено нашим мистецтвом. Вона зникла і в нашому рідному Токіо.
Вислухавши віконта, я знову кивнув на знак згоди і сказав, що гравюра, на якій зображено сетльмент Цукідзі, є цікавою не тільки сама по собі. Вона нагадує про епоху просвітництва, яка безповоротно відійшла в минуле, з її двомісними колясками рикш, оздобленими стилізованими зображеннями левів, з її дагеротипами, з яких поглядають на нас ошатні ґейші… Віконт з усмішкою вислухав мене і не поспішаючи попрямував до вітрини навпроти, де висіли гравюри укійое, створені Тайсо Йосітосі.
— Погляньте на цього Йосітосі, — сказав він. — Одягнений у європейський костюм Кікуґоро та Хансіро в перуці стилю ітьоґаесі розігрує під театральним місяцем трагедію. Дивишся на це, і перед очима постає та далека епоха, коли стародавня столиця Едо вже втратила якісь свої риси, але ще не перетворилася на Токіо, коли, якщо можна так висловитися, день і ніч іще не було відділено одне від одного.
Мені доводилося чути, що Хонда тільки нещодавно став таким відлюдкуватим, а в минулому, коли віконт тільки повернувся з подорожі в Європу, він вважався людиною світською й був відомий не лише в офіційних колах, але й серед звичайної публіки. І тут, у безлюдній виставковій залі, серед старовинних гравюр слова Хонди прозвучали як безперечна істина. Одначе саме ця безперечність викликала в мені якийсь внутрішній протест, і я, вислухавши його, спробував перевести розмову на тему про розвиток жанру укійое взагалі. Та віконт, указуючи на гравюри Йосітосі, вів далі тихим, проникливим голосом:
— Уявіть, коли такі люди, як я, дивляться на ці гравюри, їм починає здаватися, буцім події тридцяти-, сорокарічної давності відбулися тільки вчора і варто розгорнути свіжий номер газети, як одразу натрапиш на що-небудь на зразок замітки про бал-маскарад у клубі «Рокумейкан». Сказати по правді, відтоді як я сюди ввійшов, я ніяк не можу позбутися дивного відчуття, буцім люди тих часів ожили і, невидимі для наших очей, блукають по цій залі. І буцім іноді ці привиди зупиняються поряд і починають нашіптувати мені на вухо історії минулих літ. Погляньте на той портрет Кікуґоро в європейському костюмі. Він дивно схожий на одного мого друга. Коли я стояв перед ним, мене настільки опанувало відчуття його присутності, що мені захотілося з ним привітатись і висловити глибокий жаль, що ми так давно не зустрічались. Якщо ви не проти, я міг би розповісти вам про нього.
У голосі Хонди чулося занепокоєння, і він одвів погляд убік, наче не був упевнений, що я погоджуся його вислухати. Я згадав, що декілька днів тому, коли я вперше познайомився з Хондою, мій друг, який узяв на себе клопіт відрекомендувати мене, сказав віконтові: «Він письменник, і якщо ви пригадаєте що-небудь цікаве, обов’язково розкажіть йому». Та я й без того готовий був хоч зараз найняти карету і разом із Хондою вирушити на огорнену туманом минулого ошатну вулицю «цегляних будинків». Настільки захопили мене спомини віконта про давно минулі дні. Тому я з радістю погодився вислухати його розповідь.