На що він усе так само серйозно, мовби на щось наважившись, відповів:
— Для мене достатньо, якщо людина готова віддати життя заради того, в що вірить. Нехай це будуть навіть дитячі мрії.
Тоді мені здалося, що все це просто красиві слова, і я не надав їм особливого значення. Тепер же, зіставивши все відоме мені, я зрозумів, що на ці слова наклала невиразний, ледве помітний відбиток сумна доля, що спіткала його в наступні роки. Ви переконаєтеся в цьому, вислухавши всю історію до кінця.
Міура в усьому додержувався своїх принципів. Тому, коли мова заходила про одруження, він без жалю відкидав численні блискучі партії, заявляючи:
— Я одружуся тільки з любові.
До того ж його розуміння любові відрізнялося від звичайного, і якщо навіть дівчина дуже йому подобалася, Міура всіляко старався не доводити справи до одруження, кажучи:
— У моїх почуттях іще багато недосконалого.
Дивитися збоку на це ставало нестерпно, і я іноді втручався, пропонуючи свої послуги.
— Якщо з будь-якого приводу настільки ґрунтовно аналізувати свої почуття, як робиш це ти, то життя перетвориться на кошмар. Тому треба змиритися з тим, що світ розвивається не у відповідності до твоїх ідеалів, і вдовольнятися більш чи менш прийнятною кандидатурою.
Одначе Міура ніяк не піддавався на вмовляння і, з жалістю дивлячись на мене, відповідав:
— Якби я міг вдовольнитися тим, що ти пропонуєш, я давним-давно покінчив би з холостяцьким життям.
І якщо я, друг Міури, мовчки вислуховував його сентенції, то родичі, пам’ятаючи про його слабке здоров’я і побоюючись, як би не припинився рід Міури, пропонували йому завести, у найгіршому разі, наложницю. Одначе не такою був Міура людиною, щоб прислухатися до таких порад. Мало того, йому було гидким саме слово «наложниця». Зазвичай він, гірко посміхаючись, говорив мені:
— Ми нібито вважаємося нині освіченою країною, а наложниці в нас, у Японії, як і раніше, існують цілком відкрито.
Ось чому, повернувшись до Японії, Міура протягом двох чи трьох років уперто займався читанням, сидячи у себе в кабінеті наодинці з портретом Наполеона Першого, і ми — його друзі — зовсім втратили надію на те, що він коли-небудь одружиться з любові.
Одного разу у справах свого відомства я поїхав у Корею, до міста Кейдзьо. І уявіть собі, не минуло й місяця, як раптом я отримую від Міури листа, в якому він сповіщає мене про заручини. Уявіть, як я був здивований. Разом з тим ця звістка не могла не викликати в мене усмішки: нарешті й у нього з’явиться подруга життя. Лист був зовсім коротким. Він лише повідомляв, що заручений із Фудзії Кацумі — донькою урядового постачальника. Із наступних листів я дізнався про деякі подробиці. Одного разу Міура забрів до храму Хаґідера на острові Янаґасіма і випадково зустрівся там із власником антикварної крамниці, частим гостем у його особняку. Разом з паном Фудзії та його донькою він прийшов до храму помолитися. І от під час прогулянки парком, який оточував храм, Міура та Кацумі закохались одне в одного. Нема чого й казати, храм Хаґідера з його вкритим соломою дахом і брамою зі статуями бога Ніо, з його обеліском серед кущів хаґі, на якому вибито відому строфу Басьо, відзначався витонченою красою і, без сумніву, являв собою ідеальне місце для «дивовижної зустрічі талановитого юнака з прекрасною дівчиною». Одначе для такого стопроцентного джентльмена епохи Просвітництва, як Міура, який виходив на вулицю не інакше, як у костюмі паризького крою, любов з першого погляду виникла за надто стереотипною схемою, і якщо перше його повідомлення про шлюб викликало в мене усмішку, то тепер я просто не міг стриматися від сміху. Не потрібно було також великої догадливості, щоби зрозуміти ту роль, яку відіграв у сватанні власник антикварної крамниці. Все влаштувалось якнайкраще. Без зволікання було послано офіційних сватів, і тієї ж осені зіграли весілля. Все говорило про те, що між молодятами склалися бездоганні стосунки. Мушу, щоправда, зауважити, що одна обставина викликала в мене подив і в той же час заздрість: навіть за листами, в яких Міура повідомляв мені подробиці свого сімейного життя, можна було зрозуміти, що цей розсудливий і холодний, ученого складу чоловік зовсім змінився, зробився веселим і компанійським.
Досі в мене зберігаються всі його листи, і коли я перечитую їх тепер, перед очима незмінно постає його веселе, усміхнене обличчя. Із дитячою безпосередністю розповідав Міура про подробиці свого повсякденного життя: про те, що цього року ніяк не росте посаджена ним берізка, що він пожертвував гроші дитячому будинку в Уено, що через велику вологість його книги відсиріли і вкрилися пліснявою, що найнятий ним рикша захворів на правець, що він дивився фокуси якогось європейського факіра в театрі Міякодза, що в Курамае була пожежа, — можна було б без кінця перелічувати всі новини, про які він мені сповіщав. Але з особливою радістю Міура повідомив мене ось про що: він замовив художнику Ґодзеті Хобаю портрет дружини. Наполеона Першого зі стіни було знято, і його місце зайняв портрет дружини. Там я його потім і побачив. Пані Кацумі була зображена в профіль, стоячи перед трюмо. Волосся причесане на західний штиб, чорне плаття вишите шерстю й золотом, у руках букет троянд. Портрет цей мав я щастя споглядати, але от Міуру я відтоді ніколи більше не бачив живим і веселим.