Віконт Хонда зітхнув і деякий час мовчав. Захоплений його розповіддю, я слухав не поворухнувшись і, коли він замовк, перелякано поглянув на нього, не маючи сили стримати хвилювання. Я чомусь вирішив, що Міури вже не було серед живих, коли віконт повернувся з Кейдзьо. Та віконт, видно, здогадався про причину мого хвилювання і, похитавши головою, спокійно вів далі:
— Ні, Міура за моєї відсутності не помер. Та коли через рік я повернувся на батьківщину, він знову був холодно-спокійний і, здається, чимось засмучений. Я це відчув, коли ми, після тривалої перерви, знову потисли один одному руки на станції Сімбасі, куди Міура прийшов мене зустріти. Вірніше, я не стільки відчув це, скільки був стривожений його холодною байдужістю. Глянувши на його лице, я відчув таке хвилювання, що вигукнув:
— Що з тобою? Ти не захворів?
Він підозріливо подивився на мене й відповів, що не тільки він, але і його дружина на здоров’я не скаржиться. «Еге ж, — подумав я, — так і має бути. Характер у нього все той самий. Він і не міг різко змінитися за рік «одруження з любові». Я вирішив не говорити більше на цю тему і лише зі сміхом зауважив:
— Мабуть, освітлення винувате. Мені здалося, що в тебе нездоровий колір обличчя.
Аби зрозуміти ті муки, які він приховував за маскою байдужості, і відчути, наскільки недоречним був мій сміх, потрібно було ще декілька місяців. Одначе буду послідовним у своїй розповіді і скажу декілька слів про те, що собою являла його дружина.
Уперше я зустрівся з нею невдовзі після повернення з Кейдзьо в особняку на Окавабате, куди Міура запросив мене пообідати. Вона була приблизно одних років із Міурою, та, можливо, завдяки маленькому зросту, видавалася на два-три роки молодшою. На круглому лиці зі свіжою шкірою виділялися густі брови. Того вечора вона була в перехопленому чудовим шовковим поясом кімоно зі старовинної матерії з візерунком із метеликів і птахів. Вживаючи модний у ті роки вираз, вона, можна сказати, справляла враження дами «високого класу». Її зовнішність у чомусь суперечила тому образу супутниці життя Міури, який я малював у своїй уяві. Та тільки «у чомусь», а в чому — мені й самому було незрозуміло. Щось схоже на розчарування не раз я відчував і потім. Але тоді ця думка майнула в мене і зникла. Загалом, вирішив я, немає ніяких підстав не радіти одруженню Міури.
Навпаки, поки ми сиділи за столом, освітленим газожаровою лампою, мене просто полонила жвава, обдарована натура дружини Міури. Її вишуканість у поводженні, вміння розуміти з півслова можна було, мабуть, визначити дещо вульгарним виразом: торкнеш — і зазвучить. Врешті-решт я не витримав і цілком серйозно сказав:
— Пані, такій жінці, як ви, треба було народитися не в Японії, а хоча б у Франції.
— От-от! Я весь час повторюю те ж саме, — перебив Міура, піддражнюючи дружину. Можливо, мені тільки здалося, що в цих його словах якоїсь миті прозвучали неприємні нотки. Хіба лише підозріливості можна було приписати те, що мені привиділося, буцім вираз очей пані Кацумі, яка метнула сповнений ненависті погляд у бік Міури, надто вже не в’язалося з усім її відверто кокетливим виглядом. В усякому разі, ця коротенька сцена мовби блискавкою освітила для мене все їхнє життя. Тепер, розмірковуючи над цим, я приходжу до висновку, що був присутнім при початку трагедії всього життя Міури. Тоді ж хвилювання в мене сковзнуло мов тінь, і тільки. Потім, наче нічого й не було, ми продовжували бесідувати з Міурою, час від часу наповнюючи чашечки саке. Ми весело провели решту вечора, і коли я, покинувши їхній особняк, їхав на рикші, підставляючи захмелілу голову вітрові, що віяв із ріки, я не раз подумки вітав Міуру із вдалим «одруженням з любові».
Відтоді минув місяць, протягом якого я не раз відвідував Міуру та його дружину і приймав їх у себе. Якось мій друг лікар запросив мене до театру Сінтомідза на п’єсу «Оден-но Кавабумі». Роздивляючись глядачів у ложах на протилежному боці, я помітив серед них дружину Міури. В ті роки я завжди брав із собою бінокль. І ось уперше в його окулярах я побачив пані Кацумі за бар’єром ложі, вкритим вогняно-червоною матерією. В її волоссі красувалася, здається, троянда, біле підборіддя спиралося на накладний комірець плаття з матерії спокійного забарвлення. Мовби відчувши, що її розглядають, пані Кацумі обдарувала мене своїм кокетливим поглядом і ледь помітно підморгнула. Я опустив бінокль і, в свою чергу, привітав її. Але тут раптом помітив, що вона знову схвильовано відповідає на привітання. Причому куди шанобливіше, ніж першого разу. Нарешті я зрозумів, що її кокетливий погляд і підморгування призначалися не мені, а комусь іншому. Я почав обводити поглядом ложі, сподіваючись відшукати цього іншого. І звернув увагу на молодика в модному смугастому костюмі, який, здається, також шукав того, кому призначалось одне із привітань. Посмоктуючи дорогу сигару, він пильно дивився в мій бік. На мить наші погляди схрестилися. В його смуглому лиці було щось відразливе, і я швидко відвів погляд, підняв бінокль і знову спрямував його в бік ложі пані Кацумі. Поряд із нею побачив я відому прихильницю емансипації жінок Нараяму, про яку ви, можливо, чули. Дружина доволі популярного в ті часи адвоката Нараями, вона активно виступала за рівноправність жінок, одначе мала вельми сумнівну репутацію. Пані Нараяма сиділа, розпроставши плечі, в чорному кімоно з гербами, всім своїм виглядом нагадуючи асистента на сцені. І те, що вона сиділа поряд із дружиною Міури, чомусь викликало в мені недобре передчуття. Ця войовниця за емансипацію жінок весь час повертала в наш бік — точніше, в бік того самого смугастого піджака — своє кістляве, злегка напудрене лице й кидала йому багатозначні погляди, з роздратуванням відтягуючи комірець плаття, мовби він їй заважав. Без перебільшення скажу, що під час вистави я дивився не стільки на сцену, де грали знамениті Кікуґоро та Садандзі, скільки стежив за дружиною Міури, смугастим піджаком і пані Нараямою. Перебуваючи в світі веселої музики та гілок квітучої вишні, що звисали зі сцени, я безмежно страждав од зловісних припущень, які не мали нічого спільного з тим, що відбувалося на сцені. І коли невдовзі після інтермедії обидві жінки покинули ложу, я зітхнув із полегшенням, але в той же час відчув таку слабкість, ніби всі сили остаточно мене покинули. Жінки пішли, але смугастий піджак із сусідньої ложі залишався на місці, нещадно димів своєю сигарою і час від часу поглядав у мій бік. Коли дві головні дійові особи з трьох зникли, я чомусь відчув до цього чоловіка зі смуглим лицем іще більшу неприязнь. Можливо, причиною тому була моя надмірна підозріливість. Але так чи інакше, з самого початку між нами виникла ворожнеча. Тому я, як мені здалося, відчув щось близьке до розгубленості, ніби зіткнувся з нерозв’язною загадкою, коли сам Міура в тому самому своєму кабінеті, що виходить вікнами на ріку, познайомив мене з цим чоловіком. За словами Міури, він був кузеном його дружини. Незважаючи на молодість, він займав солідне становище в одній із текстильних компаній. Мушу сказати, що навіть за цей короткий проміжок, поки ми вели легку світську бесіду за чаєм, я зразу зрозумів, що цей чоловік, який ні на хвилину не випускав з рота сигару, наділений неабиякими здібностями. Але його обдарованість не зменшила антипатії, що я її до нього відчував. Однак я неодноразово звертався до чуття здорового глузду, стараючись переконати себе в тому, що нічого дивного в обміні привітаннями в театрі між братом і сестрою немає й бути не може. Я навіть спробував, наскільки це було можливим, зблизитися з цим чоловіком. Але щоразу, коли мені здавалося, що мої старання ось-ось принесуть плоди, він починав зі свистом присьорбувати чай, або безцеремонно струшував на стіл попіл сигари, або голосно сміявся зі своїх же дотепів — коротше, здійснював чергову безтактність, і моя антипатія спалахувала з новою силою. Тому, коли через півгодини він відкланявся, оголосивши, що у справах служби йому треба бути присутнім на банкеті, я підвівся і, спонукуваний підсвідомим бажанням очистити атмосферу від міазмів вульгарності й невихованості, широко розчинив французькі вікна, впустивши до кабінету струмінь свіжого річкового повітря.