— Надто вони не схожі одне на одного.
Міура деякий час мовчки дивився на ріку, що освітилася на мить промінням призахідного сонця, й раптом без усякого зв’язку з попереднім сказав:
— А чи не з’їздити нам якось половити рибу?
Мене страшенно порадувало, що тема розмови перемінилася. Тому я зразу ж із готовністю погодився.
— Прекрасно. В риболовлі я почуваюся куди впевненіше, ніж у дипломатії.
— Ніж у дипломатії, кажеш? А я, бач, напевно, в риболовлі почуваюся куди впевненіше, ніж в амурних справах.
— Вважаєш, значить, що можеш виловити здобич більш коштовну, ніж твоя дружина?
— А чом би й ні. Ось тільки ти мені ще дужче заздритимеш.
У словах Міури мені почулося щось, що боляче кольнуло мій слух. Та обличчя його у вечірніх сутінках, як і раніше, зберігало вираз байдужості, і він продовжував уперто дивитися крізь французькі вікна на освітлену промінням призахідного сонця ріку.
— Отже, коли ми вирушаємо на риболовлю? — запитав я.
— У будь-який зручний для тебе час.
— У такому разі повідомлю листом, — завершив я, неохоче підвівся з обтягнутого марокканською шкірою крісла, мовчки потис Міурі руку й вийшов із таємничих сутінків кабінету в іще темніший коридор. За дверима я ледве не зіткнувся з кимось, хто явно підслуховував нашу розмову. Постать кинулася мені назустріч.
— Як, ви вже йдете? — почув я кокетливий голос. Сторопів на мить, але швидко оговтався і, холодно дивлячись на пані Кацумі, в якої й сьогодні зачіска була прикрашена трояндами, мовчки вклонився й поспішив до виходу, де на мене чекав рикша. В голові в мене все змішалося, змішалося настільки, що я перестав навіть усвідомлювати, що відбувається. Пам’ятаю тільки, що рикша вже проїжджав міст Рьоґоку, а я все продовжував шепотіти одне й те ж саме ім’я: Даліла.
Тоді-то мені й відкрився секрет, який приховував за своїм похмурим виглядом Міура. Чи треба пояснювати, що цей секрет одразу випалив у моїй душі своє паскудне ім’я перелюб. Але якщо зовсім явним було порушення подружньої вірності, чому такий ідеаліст, як Міура, рішуче не вимагав розлучення? Чи, може, не було доказів, які б підтверджували його підозру в невірності дружини? А якщо ці докази й були, Міура так любив пані Кацумі, що не зважувався розстатися з нею. Я настільки дав волю уяві, перебираючи одну версію за іншою, що начисто забув про нашу домовленість поїхати на риболовлю. Так минуло приблизно з півмісяця. Іноді я писав Міурі, та заходити до особняка на Окавабате, що його я так часто відвідував раніше, перестав. Незабаром сталася ще одна подія, свідком якої мені випадково довелося бути. Вона змусила мене наважитися на відверту розмову з Міурою. Тоді-то я згадав про риболовлю і поспішив скористатися нею з тим, щоб, залишившись із Міурою наодинці, відверто поділитися своїми побоюваннями.
Якось, повертаючись усе з тим же своїм другом лікарем із театру Накамурадза, ми зустрілися з одним із найстаріших репортерів газети «Акебоно». Точно пам’ятаю, він підписував свої статті псевдонімом Коротун. Дощ, який почався після заходу сонця, періщив не перестаючи, і ми вирішили зайти до харчевні Ікуїне поблизу Янаґібасі, щоби перехилити по склянці рисової горілки. Ми піднялися на другий поверх і, попиваючи горілку, прислухалися до звуків сямісена, який воскрешав, здавалося, колишнє життя стародавнього Едо. Тим часом наш Коротун розпалився і, мовби фейлетоніст епохи західного просвітництва, почав розважати нас веселими жартами та кумедними історіями. Не обійшов увагою він і скандальної історії пані Нараями, яка раніше була наложницею іноземця, а потім перейшла на утримання до Сан’ютея Енґьо. На той час вона була в зеніті свого розквіту, про що свідчили мало не шість золотих перснів, які прикрашали її пальці. Одного разу Нараяма не змогла вчасно повернути гроші, які позичила для того, щоб тут же пустити на вітер, і опинилася в безвихідному становищі. Чимало розповів наш репортер інших пікантних подробиць із життя пані Нараями. Та мені особливо було неприємно дізнатися від нього, що останнім часом пані Нараяму повсюди супроводжує якась молода матрона. Причому, за його словами, ходили чутки, буцім іноді вони, в супроводі мужчини, зупинялися в готелі поблизу Суйдзинського лісу. Коли я почув про це, мій веселий настрій — а він не міг бути іншим, позаяк ми випивали в гарній компанії, — миттю звітрився. Треба було сміятись, а в мене мовби клубок застряг у горлі й перед очима весь час стояло задумливе лице Міури. На щастя, лікар, видно, відчув мій пригнічений стан і вміло перевів базікання репортера на тему, що не має нічого спільного з пригодами пані Нараями. Це дало мені можливість прийти до тями і взяти участь у бесіді хоча б у тій мірі, в якій це необхідно було, щоб остаточно не зіпсувати нашу приємну зустріч. Але цього вечора моїм випробуванням, видно, ще не судилося завершитись. Коли я з начисто зіпсованим настроєм вийшов із харчевні Ікуїне і підкликав рикшу, до входу жваво підкотився двомісний візок із блискучим від дощу піднятим верхом. Просочений тунговою олією верх відкинувся, і на поріг стрибнув один із сідоків. Я впізнав його в ту коротку мить, коли вскочив у візок і рикша підхопив голоблі. Мене охопило надзвичайне збудження.