— Адже це він, — прошепотів я.
Так, це був той самий смуглолиций чоловік у смугастому піджаці, який видавав себе за кузена дружини Міури. Я їхав сяючою вогнями Хірокодзі. Моє серце, мовби лещатами, стискало страшенне хвилювання, коли я намагався уявити собі, хто перебував із цим чоловіком у візку. Була це пані Нараяма чи, можливо, пані Кацумі з ясно-червоними трояндами у волоссі? Охоплений цими нерозв’язними сумнівами, я був у той же час дуже злий на себе за своє боягузтво. Ах, навіщо я тоді так поспішно пірнув під рятівний верх візка! Певно, боявся, як би мої сумніви не розвіялись. Досі для мене лишається загадкою, чи була у візку дружина Міури або войовниця за емансипацію жінок.
Віконт Хонда витягнув звідкілясь велику шовкову носову хустину, чемно висякався, оглянув виставкову залу, що почала занурюватись у сутінки, і тихим голосом вів далі:
— Залишаючи осторонь цю подію, я вирішив, що, хай там як, розповідь репортера має зацікавити Міуру. Тому наступного ж дня надіслав йому листа, в якому запропонував зустрітися, порибалити, а заодно й відпочити. Міура негайно відповів згодою. Час зустрічі падав якраз на шістнадцяту ніч, тому він пропонував вирушити, тільки-но посутеніє, з тим щоб не стільки порибалити, скільки помилуватися повним місяцем. Я не був таким уже запеклим рибалкою й одразу ж погодився. Ми зустрілися на човновій станції поблизу Янаґібасі, сіли в довгого гостроносого човна й вигребли на середину ріки. Вже стемніло, та місяць іще не зійшов.
У ті часи вечірній пейзаж на ріці Суміда ще зберігав сліди краси, притаманної гравюрам укійое. Коли, пропливши під рестораном Манбаті, ми вийшли на середину ріки, перед нашими очима постала дивовижна картина: в осіннім небі над хвилями ріки, в яких відбивалися полиски блідого вечірнього світла, чітко виднілися поручні мосту Рьоґоку, що здавалися чорною, ніби одним змахом проведеною тушшю, зігнутою лінією. Тіні карет, які проносилися по мосту, розпливались у тумані, що підіймався над рікою, і ввижалося, буцім над водою мчать туди й сюди лише крихітні цятки їх ліхтарів, ясно-червоні, мовби вишеньки.
Міура. Який пейзаж, га?
Я. Еге-е. В Європі, скільки не шукай, такого, мабуть, не побачиш.
Міура. Отже, коли йдеться про пейзаж, ти не такий уже противник старовини.
Я. Так, якщо тільки йдеться про пейзаж.
Міура. А ось я останнім часом просто зненавидів усе, що пов’язано з західним просвітництвом.
Я. Знаєш, одного разу, звернувши увагу на бульварі на японців із Місії доброї волі, посланої колись феодальним урядом до Франції, відомий дотепник Меріме сказав чи то Дюма, чи то комусь іще, хто стояв із ним поряд: «Поглянь, хто це прив’язав японців до таких надмірно довгих мечів?» Бережись, а то потрапиш зі своїми поглядами на злий язик Меріме.
Міура. А я можу розповісти тобі про інший випадок. Колись китайський посол на ім’я Хе Шучжан, прибувши до Японії, зупинився в готелі в Йокоґамі. Побачивши японський спальний халат, він розчулився і сказав: «Цей старовинний спальний одяг — свідчення того, що в вашій країні свято дотримуються стародавніх звичаїв Ся і Чжоу». Ось тобі приклад того, що не можна без розбору гудити все старе.
Захопившись розмовою, ми не помітили, як води ріки від припливу, що почався, враз потемніли. Ми оглянулись і виявили, що міст Рьоґоку лишився далеко позаду й наш човен, гнаний частими ударами весел, уже наблизився до знаменитої «сосни побачень», яка чорним силуетом вирізнялася на темному небі. Вирішивши, що настав слушний момент для того, щоб перевести розмову на пані Кацумі, я підхопив останню фразу Міури й кинув пробний камінь:
— Як у такому разі сумістити твоє схиляння перед старовиною з твоїм ставленням до настільки освіченої дружини?
Ніби не почувши мого запитання, Міура деякий час мовчки дивився на безмісячне небо над Отакеґурою, потім спрямував свій погляд на мене й тихим, але сповненим внутрішньої сили голосом сказав:
— Та ніяк. Тиждень тому я розлучився.