Міура замовк. Цієї миті з-за складів Наміґура виплив криваво-червоний повний місяць. Я і пригадав цю історію з Міурою, дивлячись на одягненого в європейський костюм Кікуґоро із гравюри Йосітосі, саме тому, що театральний місяць на гравюрі був схожий на той, що ми його побачили з човна. У місячному світлі чітко вирізнявся довгастий овал обличчя Міури, обрамленого розчесаним на проділ довгим волоссям. Дивлячись на місяць, Міура раптом важко зітхнув і з гірким сміхом промовив:
— Пам’ятаєш, якось ти засудив повстанців Сімпурен, які жертвували життям заради свого ідеалу, назвавши це дитячою мрією. Значить, у твоїх очах моє подружнє життя…
— Еге. Також, можливо, нагадувало дитячу мрію. Але ж і освіта, до якої ми тепер так тягнемося, через століття перетвориться всього лиш на дитячу мрію. Чи не так?
Цієї миті сторож, який підійшов до нас, нагадав, що пора пізня й виставку час закривати. Ми з віконтом поволі підвелися з лави, востаннє обвели поглядом гравюри та естампи, які висіли навколо, і мовчки покинули залу, що почала занурюватися в сутінки. Здавалося, ми самі були привидами минулого, що зійшли з картин, які висіли за склом стендів.
Січень 1919 р.
Мандарини
Стояли похмурі зимові сутінки. Я сидів у кутку вагона другого класу поїзда «Йокосука—Токіо» й неуважливо чекав свистка до відправлення. У вагоні давно вже ввімкнули електрику, та чомусь, окрім мене, не було жодного пасажира. І зовні, на напівтемному пероні, також чомусь сьогодні не було нікого, навіть проводжаючих, і тільки час від часу жалібно дзяволило зачинене в клітку собача. Все це дивно гармоніювало з моїм тодішнім настроєм. На моїй свідомості від невимовної втоми й туги лежала тьмяна тінь, зовсім як від похмурого снігового неба. Я сидів нерухомо, засунувши руки в кишені пальта і не маючи бажання навіть дістати з кишені та проглянути вечірню газету.
Нарешті пролунав свисток. Із відчуттям слабкого душевного полегшення я прихилився головою до віконної рами і чекав, коли станція перед моїми очима почне повільно відсуватися назад. Але тут з боку турнікета на пероні почувся голосний стукіт ґета, відразу за ним — обурений вигук кондуктора; двері мого вагона з гуркотом розчинились, і, засапавшись, увійшла дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти. В ту ж секунду поїзд, гойднувшись, повільно рушив. Стовпи на пероні, що один за одним відмічали відрізок поля зору, візок із баком для води, немовби кимось кинутий і забутий, носій, що кланявся комусь у поїзді, — усе це в клубках попелястого диму, що застилав вікно, якось неохоче покотилося назад. Нарешті, зітхнувши з полегшенням, я запалив цигарку й лише тоді підвів мляві повіки й кинув погляд на обличчя дівчинки, що всілася навпроти мене.
Це була справжня сільська дівчинка: сухе волосся без ознаки олії було вкладене в зачіску ітьоґаесі, рябуваті пошерхлі щоки були так багрово обпалені, що навіть справляли неприємне враження. На її колінах, куди недбало звисав засмальцьований зелений вовняний шарф, лежав великий вузол. У відмороженій руці, що притримувала його, вона дбайливо стискала червоний квиток третього класу. Мені не сподобалося мужицьке обличчя цієї дівчинки. Крім того, мені було неприємно, що вона брудно одягнена. Зрештою, мене дратувала її тупість, з якою вона не могла зрозуміти навіть відмінності між другим і третім класами. Тому, запалюючи цигарку, я вирішив забути про саме існування цієї дівчинки і знічев’я розгорнув газету. Раптом світло з вікна, що падало на сторінки, перетворилося на електричне світло, і нечіткий друк газети з несподіваною яскравістю виступив уперед перед моїми очима. Очевидно, поїзд увійшов у перший з численних на лінії Йокосуки тунелів.
Одначе, хоча я пробігав поглядом освітлені електрикою сторінки, все, що сталося в світі, було занадто банальним, аби розвіяти мою нудьгу. Питання укладення миру, молодята, знову молодята, випадки хабарництва чиновників, повідомлення про смерть… Відчуваючи дивну ілюзію, ніби поїзд, увійшовши в тунель, раптом помчав у зворотному напрямі, я майже машинально переводив очі з однієї похмурої замітки на іншу. Та весь цей час я, звісно, ні на хвилину не міг позбутись усвідомлення, що переді мною сидить ця дівчинка, живе втілення сірої дійсності в людському образі. Цей поїзд у тунелі, ця сільська дівчинка, та й ця газета, набита банальними статтями, — що ж це все, якщо не символ незрозумілого, ницого, нудного людського життя? Все мені здалося безглуздим, і, відкинувши недочитану газету, я знову прихилився головою до віконної рами, заплющив очі, як мертвий, і почав дрімати.