Минуло декілька хвилин. Зненацька, немовби наляканий чимось, я мимоволі озирнувся — виявилося, що дівчинка непомітно підвелася зі свого місця на протилежній лаві та, зупинившись поряд зі мною, вперто старалася відчинити вікно. Але важка рама ніяк не піддавалася. Пошерхлі щоки дівчинки ще дужче почервоніли, і я чув, як, пораючись біля вікна, вона іноді шморгала носом і уривчасто дихала. Звичайно, її зусилля не могли не викликати в мене певного співчуття. Однак уже з самого того, що схили пагорбів, на яких світліла в сутінках засохла трава, з обох боків насувалися на вікна, легко можна було здогадатися, що поїзд знову підходить до тунелю. І все-таки дівчинка хотіла спустити навмисно зачинене вікно — навіщо, мені було незрозуміло. Я міг вважати це лише забаганкою. Тому, з незмінною суворістю в глибині душі, я холодно спостерігав, як обморожені ручки б’ються, намагаючись спустити скло. Я бажав, щоби ці зусилля так і не увінчались успіхом. Та раптом поїзд зі страшенним гуркотом увірвався до тунелю, і тієї ж миті рама, яку дівчинка старалася спустити, нарешті зі стукотом упала. І в прямокутний отвір одразу густо хлюпнуло всередину й розлилося по вагону чорне, ніби просякнуте сажею, повітря, що перетворилося на задушливий дим. Я не встиг навіть закрити хусткою обличчя, як мене обдала ціла хвиля диму, і, давно вже страждаючи горлом, я закашлявся так, що ледве не задихнувся. А дівчинка, не звертаючи на мене ані найменшої уваги, висунулась у вікно і, підставивши волосся вітрові, що шарпав його, дивилася вперед по ходу поїзда. Я дивився на неї, огорнуту димом і електричним світлом, і якби тільки за вікном раптом не почало світлішати і звідти освіжаюче не влився запах землі, сіна, води, то я, нарешті переставши кашляти, без сумніву, люто вилаяв би цю незнайому дівчинку і знову зачинив би вікно.
Але поїзд уже плавно вислизнув із тунелю і проходив через переїзд у бідному передмісті, стиснутому з обох боків горами, вкритими на схилах сухою травою. Навколо повсюди брудно й тісно тулилися вбогі солом’яні та черепичні дахи, і — мабуть, це махав стрілочник — похмуро розвівався прапорець, який іще білів у сутінках. Щойно поїзд вийшов із тунелю, я побачив, що за шлагбаумом порожнього переїзду стоять рядочком три червонощокі хлоп’яки. Всі троє, як на підбір, були коротуни, мовби притиснуті цим похмурим небом. І одяг на них був такого ж кольору, як усе це похмуре передмістя. Не зводячи очей з поїзда, що проносився повз них, вони враз підвели руки й раптом, не жаліючи своїх дитячих глоток, щосили гукнули якесь нерозбірливе привітання. І в ту ж мить сталося ось що: дівчинка, по пояс висунувшись із вікна, простягла свої обморожені ручки, змахнула ними праворуч і ліворуч, і раптом на дітей, які проводжали поглядом поїзд, посипалося згори декілька золотих мандаринів, забарвлених так тепло й сонячно, що в мене затріпотіло серце. Я мимоволі затамував подих. І миттю все зрозумів. Вона, ця дівчинка, що виїжджала, мабуть, на заробітки, кинула з вікна приховані за пазухою мандарини, щоб віддячити братам, які вийшли на переїзд проводжати її.
Переїзд, який потонув у тумані, троє хлоп’яків, що заверещали, як птахи, свіжа яскравість мандаринів, які посипалися на них, — усе це промайнуло за вікном майже миттєво. Але в моїй душі ця картина закарбувалася майже з болісною яскравістю. І я відчув, як мене заливає якесь незрозуміле світле почуття. Схвильовано підвівши голову, я зовсім іншими очима подивився на дівчинку. Повернувшись на своє місце, вона, як і до цього, ховала пошерхлі щоки в зелений вовняний шарф і, притримуючи великий вузол, міцно стискала в руці квиток третього класу…
І тільки тоді мені вдалося хоч на якийсь час забути про свою невимовну втому й тугу та про незрозуміле, нице, нудне людське життя.
Квітень 1919 р.
Свято хризантем
Вечір 3 листопада 1886-го. Акіко, сімнадцятилітня дівчина, піднімається разом зі своїм батьком по широких сходах у клубі «Рокумейкан», де має відбутися бал. Освітлені яскравими газовими ліхтарями сходи обабіч обсаджені трьома рядами великих хризантем, схожих на штучні. У третьому ряду — червоні хризантеми, у другому — яскраво-жовті, у першому — білосніжні. Їхні пелюстки звисають торочками. Із танцювальної зали, що виходить на верхній сходовий майданчик, де ряди хризантем закінчуються, нестримно ллються сповнені тріумфу бравурні звуки оркестру. Акіко з дитинства навчали французької мови й танців. Але в її житті це був перший справжній бал. Тому дорогою сюди, сидячи в колясці, вона неуважливо відповідала батькові, що зрідка забалакував до неї. Так глибоко в серце дівчини пустив коріння неспокій, який скоріше можна було б назвати радісною тривогою. Поки коляска не зупинилася біля клубу «Рокумейкан», Акіко нетерпляче поглядала на поодинокі ліхтарі, що пропливали повз неї, тьмяно освітлюючи токійські вулиці.