— Ффух, — пробурмотів Ден. — Ну, дякую.
— Будь ласка. — Ми пішли в бік спускової шахти, розмовляючи. На мою думку, Ден відчув мою допомогу й те, що необхідно навчитися спілкуватися з людьми. Напевно, тому він сказав:
— Як пройшло навчання?
— Ти маєш на увазі курс, який я закінчив, але так і не навчився керувати тими бісовими кораблями?
— Звичайно, — роздратовано відповів Ден. — Цей курс не призначено для цього. Він просто дає загальне уявлення. В тебе ж є набір плівок?
— Так, звичайно.
Я отримав шість касет. Кожному з нас дали такий набір після тижневого курсу. Там були записані усі лекції, а також купа інформації про пристрої на панелях управління кораблів, які Корпорація може встановити (а може й не встановлювати).
— Переглянь їх, — порадив Ден. — Якщо тобі не бракує здорового глузду, то ти візьмеш їх у політ. Там матимеш силу-силенну вільного часу їх переглянути. Більшість кораблів оснащено автопілотом.
— Було б непогано, — відповів я, сумніваючись. — Щасти.
Ден помахав рукою і схопив шахтовий трос, не обертаючись. Зрозуміло, я прийняв його пропозицію щодо частування на вечірці, тим паче, що для нього це безкоштовно.
Мені знову спало на думку пошукати Шері, але я вирішив інакше. Я був у невідомій частині Брами. Звичайно ж, карта залишилася в кімнаті. Я тинявся уздовж «зіркових» точок, розкиданих більш-менш спонтанно і використовуваних на позначення тунелів, які тхнули пліснявою та пилюкою. Вони не були густозаселеними. Тут переважно проживали мешканці Східної Європи. Мова написів на стінах та вивісок, причеплених до плюща, що ріс повсюди, була мені невідома. Це був кириличний алфавіт, а також якась дивна писемність. Я підійшов до шахти, замислився на хвильку, а потім узявся за підйомний трос. Щоб не заблукати всередині Брами, треба підніматися до валу на самісіньку гору.
Та цього разу, діставшись до Центрального парку, я, несподівано для себе, відпустив трос, воліючи трішки посидіти під деревом.
Насправді Центральний парк — це не парк, а великий тунель, розташований недалеко від центру обертання астероїда, і його повністю віддали під зелені насадження. Тут були помаранчеві дерева (зрозуміло, звідки сік) і виноградні лози; також там росли папороті та мох, але з незрозумілих причин не було трави. Можливо, через те, що тут садили лише такі рослини, які були чутливі до навколишнього світла (в основному, сяйва блакитного металу гічі), а трави, яка використовувала б його для фотосинтезу, не існувало. Головною функцією Центрального парку було поглинати вуглець і виділяти кисень; згодом тут створили розсади в усіх тунелях. Також рослини трішки перебивали сморід — принаймні, мали це робити — і слугували за джерело їжі. Парк був завдовжки 80 метрів і вдвічі вищий, аніж я. Він був достатньо широким, щоб мати звивисті доріжки. Ґрунт, на якому це все вирощували, нагадував стару добру багнюку, як на Землі. Насправді то був гумус, який виробляли з каналізаційного місива — у Брамі кілька тисяч людей користувалися туалетом — але це було важко визначити з його зовнішнього вигляду чи запаху.
Перше дерево, під яким я хотів посидіти, для цього не годилося: то була шовковиця, під якою висіла дрібна сітка для того, щоб ловити ягоди. Я пройшов повз неї й далі на доріжці побачив жінку з дитиною.
Дитина! Не думав, що у Брамі є діти. Дитина була ще досить маленькою, мала не більше як півтора року. Вона бавилася з великим м’ячем, який ліниво стрибав через низьку гравітацію і більше нагадував кульку.
— Привіт, Робе.
Ще один сюрприз: то була Гелла-Клара Мойнлін. Я сказав без задньої думки:
— Не знав, що у вас є маленька донька.
— Це не моя. Це Кейті Френсіс. Іноді її мати дозволяє мені з нею гуляти. Кейті, це Роб Броудгед.
— Добридень, Робе, — процвірінькала дівчинка, вивчаючи мене на відстані трьох метрів. — Ви друг Клари?
— Гадаю, що так. Вона мій інструктор. Не хочеш пограти у м’яча?
Кейті припинила вивчати мене і чітко сказала, розділяючи кожне слово, з інтонацією, як у дорослих.
— Я не хочу грати у м’яча, але принесу вам шість ягід шовковиці, на які ви маєте право.
— Дякую. — Я опустився на землю і сів біля Клари. Жінка сиділа, охопивши руками коліна, і спостерігала за дитиною. — Вона дуже мила.
— Думаю, так. Важко судити, тут не надто рясно дітей.
— Вона ж не проспектор?
Я не жартував, але Клара приязно розсміялась:
— Її батьки здебільша працюють у Брамі на постійній основі. Але зараз її мати в рейсі; багато хто з постійного персоналу теж літають. Можна витратити купу часу, щоб дослідити життя гічі, а потім з’являється бажання запропонувати своє рішення цих загадок.
— Це небезпечно.
Клара цикнула на мене. Кейті повернулась, обережно тримаючи три ягоди, намагаючись їх не розчавити. В неї була смішна хода.
Здавалося, вона не особливо напружувала м’язи стегон та литки; вона ніби по черзі відштовхувалася стопами і плавно робила наступний крок. Помітивши це, я теж спробував так ходити. Виявилося, що це досить ефективно в умовах низької гравітації, але мої рефлекси постійно усе псували. Напевне, слід було народитись у Брамі, щоб успадкувати цю звичку у природний спосіб.
У парку Клара мала значно простіший і жіночніший вигляд, аніж на заняттях. Її брови, які надавали їй чоловічої сердитої подоби, тепер робили її обличчя приязним. А пахла вона так гарно, як завжди.
Мені було дуже приємно з нею говорити, тим часом як Кейті витончено ходила навколо нас, бавлячись із м’ячем. Ми обговорювали місця, до яких навідувались, і виявилося, що ми завжди бували в різних місцях. Єдине спільне, що ми знайшли, — я народився майже в один день з її братом, який був на два роки молодшим.
— Ви любите свого брата? — я запитав, розпочинаючи порожню балаканину перед фліртом.
— Звичайно, він же мій менший брат. Але він Близнюки, та й народився під Меркурієм і Місяцем. Звичайно, через це має мінливу і похмуру вдачу. Мені здається, в нього буде важке життя.
У Парку ведеться ВІДЕОСПОСТЕРЕЖЕННЯ за допомогою п’єзокамери
Насолоджуйтеся перебуванням у нашому парку. Не збирайте квіти і фрукти. Дбайливо ставтесь до рослин. Ви можете їсти фрукти, які впали на землю, ось у яких межах:
Виноград, вишні: 8 ягід на кожну людину
Інші маленькі фрукти і ягоди: по 6 на кожну людину
Помаранчі, лайм, груші: по одній на кожну людину
Забороняється виносити гравій з доріжок. Викидайте сміття в будь-які контейнери
ГРУПА ТЕХНІЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ «БРАМА КОРПОРЕЙШН»
Мене менше цікавила його доля, а натомість я хотів запитати, чи вона дійсно вірила у цю маячню. Однак це було б нетактовно, тим паче Гелла-Клара вела далі:
— Я Стрілець. А ви… ви… звичайно, теж Близнюки, як і Дейві.
— Гадаю, що так, — чемно відповів я. — Але я, е-е-е, не дуже вірю у гороскопи.
— Це не гороскопи, а натальна астрологія. Перше — забобони, а друге — наука, — розсміялася Клара. — Бачу, ви цинік. Ну гаразд. Вірити чи не вірити — це ваша справа. Не конче вірити у силу гравітації, щоб розбитися під час падіння з 200-поверхового будинку.
Кейті, яка сиділа біля нас, ввічливо поцікавилася:
— Ви сперечаєтесь?
— Ні, люба, — Клара погладила її по голові.
— Це добре, Кларо, бо мені треба до вбиральні, а тут я цього зробити не можу.
— Нам однаково час іти. Була рада вас бачити, Робе. Не сумуйте, добре?
Вони пішли попідручки. Клара намагалася копіювати дивну ходу дівчинки. Це мало дуже гарний… і незвичайний вигляд.