— Перед нами — Усесвіт, який нам конче слід дослідити і дещо взяти додому! Брама — це єдиний спосіб туди дістатись. А людина на кшталт вас, котра все життя працювала на планктонних фермах…
— Не на фермах, а на харчових шахтах у Вайомінгу.
— Неважливо! Ви мусите розуміти, що людство доконечно потребує того, що ми можемо йому дати. Нові технології. Нові джерела енергії. Їжа! Нові світи, де ми зможемо жити.
Жінка похитала головою й почала ритись у класифікаторі на столі. Емма здавалася сердитою і стурбованою. Я припустив, що вона перевіряла, скількох нероб та паразитів уже відрядила в політ, як і належить. Саме тому вона була так вороже налаштована, не кажучи про її бажання за будь-яких умов залишитися на своєму місці у Брамі. Вона облишила класифікатор і встала, щоб відкрити реєстратор біля стіни.
— Припустімо, я знайду вам роботу, — сказала Емма через плече. — Ви можете виконувати тільки функції проспектора. Однак ви не послуговуєтеся своїми навичками.
— Я можу виконувати будь-яку роботу. Ну майже, — запевнив я.
Вона запитально подивилася на мене і рушила назад до столу. Як на її вагу, вона ходила досить граційно. Можливо, через те, що Емма була такою огрядною, вона трималася за свою посаду і хотіла залишитись у Брамі.
— Ви виконуватиме найгіршу некваліфіковану роботу, — попередила Емма. — Багато не заробите, один долар вісімдесят центів на день.
— Згоден!
— Ви повинні сплачувати подушний податок зі свого заробітку. Якщо у вас буде ця праця, ви зможете витрачати символічну суму — не більше як 20 доларів. І що у вас залишиться?
— Якщо мені бракуватиме грошей, я завжди зможу знайти підробіток.
Емма зітхнула.
— Ви просто відтягуєте цей день, Робе. Не знаю. Пан Сянь, наш директор, ретельно стежить за заявками на працевлаштування. Мені буде важко обґрунтувати, чому я найняла вас. А що ви робитимете, якщо захворієте і не зможете працювати? Хто буде оплачувати за вас податок?
— Думаю, тоді повернуся на Землю.
— Тобто вся підготовка даремна? — Емма похитала головою. — Гидко слухати, Робе.
Усе ж, вона видала мені наряд на роботу, згідно з яким я мав доповісти командирові екіпажу на рівні «Розкішний», Північний сектор, про моє призначення до технологічної служби.
Мені не сподобалася розмова з Еммою Фозер, але мене попереджували, що так і буде. Коли я розповів про це Кларі, вона сказала, що мені ще пощастило.
— Тобі пощастило, що ти потрапив на Емму. Старий Сянь іноді тягне, аж поки в людини не закінчаться гроші на сплату податку.
— І що тоді? — Я встав і сів на краєчку її ліжка, шукаючи свої галоші. — Викинуть у перехідний шлюз?
— Не смійся, усе може бути. Сянь — старий маоїст, який не любить ледарів.
— Дуже гарно із твого боку!
Клара всміхнулася, перекотилася до мене і потерлась носиком об мою спину.
— Знаєш, яка відмінність між нами, Робе? — промовила вона. — Я заощадила кілька доларів зі свого першого рейсу. Небагато, але хоч щось. Також маю льотний досвід, а тут потрібні люди, котрі будуть навчати таких, як ти.
Я сперся на її стегно, напівобернувся й поклав на нього руку, не агресивно, а щоб нагадати про себе. Були певні речі, про які ми не говорили, але:
— Кларо, а як воно, літати?
Вона потерлася підборіддям об моє передпліччя, милуючись голограмою Венери на стіні.
— Страшно… — відповіла вона.
Я чекав, однак вона більше нічого не сказала, а це я й без неї знав. Мені було страшно у Брамі. Мені не треба було вирушати в «Таємничу Подорож до Скарбів гічі», щоб відчути страх. Я вже відчував його у Брамі.
— Сонечко, в тебе немає вибору, — промовила Клара, досить ніжно, як на неї.
Я раптом розізлився:
— Немає! Кларо, ти точно описала моє життя. В мене ніколи не було вибору, окрім того випадку, коли я виграв у лотерею і вирішив приїхати сюди. І то, я не впевнений, чи зробив правильний вибір.
Клара позіхнула і трішки потерлась об мою руку.
— Якщо сьогодні сексу більше не буде, — нарешті сказала вона, — то треба щось попоїсти перед сном. Ходімо до «Блакитного пекла», я тебе пригощу.
Технологічна служба насправді дбала про агротехнології, а саме доглядала плющ, який прикрашав Браму. Я доповів про те, що беруся до виконання своїх обов’язків і раптом виявилося — хоча й на краще — що моїм начальником буде мій безногий сусід Шикітей Бакін.
Він із радістю привітав мене.
— Ласкаво просимо до нашої команди, Робінетте, — промовив Бакін. — Я гадав, що ти одразу вирушиш у рейс.
— Скоро вирушу, Шикі, дуже скоро, щойно побачу годящий рейс у графіку польотів.
— Звісно!
Він більше не говорив на цю тему і познайомив мене з іншими агротехнологами. Я відразу почав із ними спілкуватися, дізнався лише, що одна дівчина якимось чином пов’язана з професором Геґраметом, завзятим дослідником гічі на Землі, а двоє чоловіків уже кілька разів літали. Мені не обов’язково було з ними спілкуватися. Усі ми розуміли очевидні речі одне про одного і без слів: ніхто з нас не був готовий записатися на рейс.
Я ще навіть не був готовий замислитися над причиною такої поведінки.
Утім, працювати в технологічній службі було досить непогано. Шикі одразу дозволив мені взятися до роботи. Я мусив клеїти скоби до стін із металу гічі за допомогою якоїсь бридоти — спеціального клею. Він був призначений тримати метал гічі та ребристі профілі ящиків із рослинами і не містив розчинників, які випаровуються й забруднюють повітря. Напевно, він був дуже дорогий. Якби він попав комусь на шкіру, то довелося б жити з цим усеньке життя або чекати, аж поки уражена ділянка шкіри відімре і відлущиться. Коли хтось намагався віддерти його іншим способом, то точилася кров.
Поклеївши необхідну кількість скоб на день, ми вирушали на водоочисну станцію, набирали грязюку в ящики і накривали целюлозною плівкою. Потім ми фіксували їх на скобах, закручували самозатискні гайки та оснащували бачками для поливу. На Землі кожен ящик, мабуть, важив до 100 кілограмів, але на Брамі це була не проблема: профіль, з якого ті ящики зроблено, міг надійно тримати їх на скобах. Потім Шикі власноруч наповнював таці розсадою, поки ми ходили по наступну партію скоб. Це було кумедне видовище: він носив таці з па`гонами плюща на мотузочках, немов продавчиня цигарок. Однією рукою він тримав тацю на належному рівні, а другою втикав пагони у багнюку, пробиваючи плівку.
Робота була легкою й корисною (на мою думку), до того ж, дозволяла згаяти час. Шикі не змушував нас гарувати; подумки він установив щоденну норму праці. Після того, як ми змонтували шістдесят скоб і заповнили їх, він дозволяв нам байдикувати за умови, що ми робимо це непомітно. Клара приходила, щоб теж згайнувати час, іноді — з тією дівчинкою, та й без неї відвідувачів вистачало. Коли час минав повільно і не було цікавих тем для розмов, ми просто могли тинятися годину чи дві. Я дослідив багато місць Брами, в яких досі не бував, і кожного дня відкладав своє рішення.
Ми всі розмовляли про польоти. Майже кожного дня ми чули гуркіт та тремтіння, коли посадковий модуль вилітав з доку, вивозячи корабель до місця на орбіті, де відбувався запуск головного двигуна гічі. Майже завжди ми відчували інший шок, коли якийсь корабель повертався. Одначе той шок був не такий яскравий і минав швидше. Уночі ми ходили на вечірки. Майже весь наш клас уже вирушив у рейси. Шері полетіла на п’ятимісному кораблі.
Я не зустрівся з нею й не запитав, чому вона змінила плани, та й не певен, що я цього хотів; на тому кораблі був переважно чоловічий екіпаж, лише Шері становила виняток. Там усі розмовляли німецькою, але, скоріше за все, Шері вирішила, що їй і без розмов буде добре. Вілла Форенд полетіла останньою. Клара і я прийшли на прощальну вечірку Вілли, а потім — до доків, де відбувався запуск її корабля наступного ранку. Я мав стати до роботи, але, гадаю, Шикі був не проти. На жаль, пан Сянь теж прийшов туди і було видно, що він упізнав мене.
— Дідько, — сказав я до Клари.
Вона гигикнула, взяла мене за руку й ми вшилися із зони запуску. Ми дійшли до підйомного троса і поїхали на наступний поверх. Ми вирішили посидіти на березі озера Верхнього.