— Втім, туди літають.
Ми з Кларою трохи помовчали. Потім вона розсміялася й уточнила:
— Дехто.
Я швидко втрутився в розмову:
— Таке враження, наче ти сам хочеш полетіти.
— А ти сумнівався?
— Сумніваюсь, якщо чесно. Тобто, ти ж служиш у бразильській флотилії. Ти ж не можеш просто отак узяти й полетіти, правда ж?
Френсі виправив мене:
— Можу. Проте до Бразилії мені потім зась.
— Це того варте?
— Це варте усього, — відповів Френсі.
— Навіть… — я не здавався, — якщо є ризик, що ти не повернешся чи вскочиш у халепу, як корабель, котрий прибув сьогодні?
Я говорив про п’ятимісний корабель, екіпаж якого висадився на планету, де існувало життя у формі отруйного плюща. Розповідали, що нічого путнього з цього не вийшло.
— Звісно! — відповів він.
Клара почала нервувати
— Гадаю, пора спати, — промовила Клара.
У цьому був якийсь підтекст. Я подивився на неї і сказав:
— Я проведу тебе до кімнати.
— Як хочеш, Робе.
— Таки проведу тебе, — вирішив я, не звертаючи уваги на той підтекст. — Добраніч, Френсі. Побачимося наступного тижня.
Клара вже була на півдорозі до ліфтової шахти й мені довелося наздоганяти її. Узявшись за трос, я гукнув її:
— Якщо ти дійсно цього хочеш, я піду до своєї кімнати.
Вона не підвела голови, але й нічого не відповіла. Тому я вийшов на її поверсі й рушив слідом за нею до її кімнати. Кейті спала у крайній кімнаті, а Гіва дрімала над голографічним диском у нашій спальні. Клара відправила покоївку додому і пішла в сусідню кімнату перевірити, чи дитині зручно. Я сидів на краю ліжка, чекаючи на неї.
— В мене, напевне, починається ПМС, — сказала Клара, повернувшись. — Вибач. Я якась нервова.
— Якщо бажаєш, я піду.
— Господи, Робе, припини!
Вони підсіла до мене і пригорнулась. Я обійняв її.
— Кейті таке миле дитятко, — промовила Клара за мить, трохи сумно.
— Ти теж хочеш дітей, чи не так?
— У мене будуть діти.
Вона відхилилася назад, притягуючи мене до себе:
— Це лише питання часу. Мені треба набагато більше грошей, аніж я зараз маю, щоб повністю забезпечити дитину. І, звичайно, хотілося б бути молодшою.
ДЕЩО ПРО СІДНИЦІ ГІЧІ
Професор Геґрамет. Ми не знаємо, який вигляд мали гічі, лише можемо припустити. Напевне, вони були двоногими. Людям зручно користуватись їхніми інструментами, тому, напевне, вони мали руки чи щось подібне. Можливо, їхні органи чуттів були схожі з людськими, Схоже, що вони бачили у значній мірі ту ж саму ділянку спектру, що й ми бачимо. Хоча вони мали нижчий зріст, аніж ми: до метра п’ятдесяти сантиметрів. А ще в них були кумедні зади.
Питання. Що ви маєте на увазі?
Професор Геґрамет. Ви бачили колись сидіння пілота у кораблі гічі? Два пласкі кавалки металу з V-подібним з’єднанням. На них і 10 хвилин не витерпиш без болю в сідницях. Тому довелося накрити сидіння решіткою. Це вже людське доповнення, у гічі такого не було. Тому, можливо, вони мали тіло, приблизно як у ос. Їхнє черево фактично звисало нижче від стегон між ногами.
Питання. Тобто ви стверджуєте, що в них були жала, як у ос?
Професор Геґрамет. Жала? Не думаю. Хоча все можливо. Або ж там вони мали статеві органи, а які вони були — чорт їх знає.
Ми лежали кілька хвилин, а потім я сказав, тицьнувшись у її волосся:
— Кларо, я теж цього хочу.
Клара зітхнула:
— Гадаєш, я не знаю?
Вона напружилась і встала:
— Хто це?
Хтось шкрябався у двері. Вони були незачинені: ми завжди тримали їх так. Але, з іншого боку, жодного разу ніхто не приходив без запрошення, а зараз хтось завітав.
— Стерлінг! — здивовано вигукнула Клара, а потім ввічливо додала:
— Робе, це Стерлінг Френсіс, батько Кейті. Стерлінге, це Роб Броудгед.
— Привіт, — сказав чоловік. Він був набагато старшим як на батька маленької дівчинки. Стерлінг мав, як мінімум, п’ятдесят років, але здавався значно старшим і виснаженішим.
— Кларо, — промовив він, — Я лечу додому наступним рейсом і забираю Кейті із собою. Якщо ти не заперечуєш, уже сьогодні ввечері. Не хочу, щоб хтось інший їй сказав.
Клара намацала мою руку, не дивлячись на мене.
— Що саме?
— Про матір, — Френсіс витер очі й запитав: — А, ви не знали? Джен мертва. Її корабель прилетів кілька годин тому. Усі четверо в посадковому модулі заразилися якимось грибком, опухли і померли. Я бачив її тіло. Вона схожа на… — Стерлінг затнувся. — Найбільше мені шкода Енн-Лі, — вів далі він. — Вона лишилася на орбіті, а інші спустились у модулі. Вона доставила тіло Джен. Мені здається, вона з’їхала з глузду. Втім, хіба мені не байдуже? Джен вже не допомогти… Ну що ж удієш… Вона змогла привезти лише два тіла, бо в морозилці не було більше місця. Там лежали і її харчі… — Стерлінг знову затнувся і, здавалося, більше не міг говорити.
Тому я сидів на краєчку ліжка, доки Клара допомагала розбудити дитину і закутати її перед тим, як віднести до їхньої кімнати. Поки їх не було, я набрав кілька зображень на п’єзомоніторі й ретельно вивчав їх. Коли Клара повернулася, я вже вимкнув п’єзомонітор, сидів на ліжку, схрестивши ноги, і напружено думав.
— О Боже! — понуро мовила Клара. — Не вечір, а паскудство.
Вона всілася в дальньому кутку ліжка.
— Зовсім не хочеться спати, — сказала вона. — Можливо, виграю два-три бакси в рулетку.
— Не треба, — попросив я. Минулого вечора я просидів з нею впродовж трьох годин, спостерігаючи, як вона виграла десять тисяч доларів, а програла двадцять. — Маю кращу ідею: рушаймо в рейс.
Вона так рвучко обернулася, щоб глянути на мене, що на кілька секунд злетіла над ліжком, а відтак перепитала:
— Що?
— Вирушаймо в рейс.
Вона заплющила очі й запитала:
— Коли?
— Рейс 29-40. П’ятимісний корабель із гарним екіпажем: Сем Кагане та його дружки. Вони вже вилікувались і їм треба ще двійко, щоб набрати групу.
Клара помасувала повіки кінчиками пальців, розплющила очі та глянула на мене.
— Ну, Робе, — промовила вона, — цікаві в тебе пропозиції.
На стінах з металу гічі були штори, щоб світло не заважало спати. Я опустив їх, але навіть у рафінованій напівтемряві міг побачити її вираз обличчя. Кларі було лячно. Але вона сказала:
— Вони непогані хлопці. Як ти ставишся до ґеїв?
— Якщо вони мене не чіпатимуть, то і я їм шкоди не завдам. Тим паче, в мене є ти.
— Е-е-е… — промовила Клара, підповзла до мене, охопила руками, потягнула вниз і тицьнулася носом у мою шию. — Чому б і ні? — запитала вона так тихесенько, що я спершу не зрозумів, чи дійсно це почув.
Коли я впевнився, що розчув усе правильно, мене огорнув страх. Я весь час сподівався, що вона скаже «ні» й тоді відповідальність буде з мене знято. Мене всього тіпало, але я спромігся запитати:
— Ну що, записуємося зранку?
Клара похитала головою:
— Ні, — глухо відповіла вона. Я відчував, що вона тремтить так само, як і я. — Дай сюди п’єзофон. Ми запишемося зараз, а то ще передумаємо.