Наступного дня я звільнився з роботи, спакував свої речі у валізи, з якими приїхав, і здав їх на зберігання Шикі, котрий не приховував своєї туги. Клара звільнилася з курсів і розрахувалася із покоївкою — яка мала вигляд дуже схвильований, — але не пакувала багато речей. У Клари зосталася купа грошей. Вона наперед сплатила за проживання в кімнатах і залишила усе як є.
Звичайно, ми влаштували прощальну вечірку. Вона швидко минула, а ми не запам’ятали нікого, хто там був.
А потім усе несподівано відбулося. Ми втиснулись у посадковий модуль, залізли до капсули, тимчасом як Сем Кагане методично перевіряв налаштування. Ми закрилися в «коконах» і увімкнули автоматичні пристрої програмування.
Ми відчули ривок та м’яке падіння, а відтак увімкнулися стернові двигуни. Політ розпочався.
Розділ 13
— Доброго ранку, Робе, — каже Зіґфрід.
Я зупиняюсь у дверях. Мене раптом щось починає непокоїти на підсвідомому рівні.
— Що трапилося?
— Усе гаразд, Робе. Проходь.
— Ти зробив перестановку, — у моєму голосі звинувачувальні нотки.
— Слушно, Робе. Тобі подобається інтер’єр?
Я оглядаю кімнату. На підлозі немає диванних подушок, а зі стіни зникли абстрактні малюнки. Замість них висить низка космічних, гірських та морських пейзажів. Найкумедніший вигляд тут має Зіґфрід: його голос лунає з манекена, який розташувався в кутку з олівцем у руці. На ньому темні окуляри.
— Це не кімната, а якийсь бівак, — нарікаю я. — Навіщо це все?
— Я подумав, тобі хочеться змін, Робе.
Його голос звучав так, наче він приязно усміхався, хоча вираз обличчя манекена не змінився.
Я заходжу, роблю кілька кроків і знову зупиняюся.
— Ти прибрав килимок!
— Тобі він не потрібен, Робе. Як бачиш, у нас нова кушетка. Дуже традиційно, чи не так?
Зіґфрід починає мене вмовляти:
— Як щодо полежати на ній? Матимеш нові відчуття.
— Нуууу… — Я обережно влігся на кушетці. Дивне відчуття, і воно мені не подобається, адже ця кімната нагадує мені щось важливе і я через те нервуюся.
— На килимку були паски, — скаржусь я.
— На кушетці теж. Їх можна витягнути з обох боків. Помацай… ось так. Хіба так не краще?
— Ні.
— Гадаю, — каже він лагідно, — ти маєш покластися на мене у питанні змін із терапевтичною метою, Бобе.
Я підводжуся.
— От що ще, Зіґфріде! Визначся вже нарешті, як ти в біса кликатимеш мене. Моє ім’я не Роб, не Роббі й не Боб. Мене звати Робінетт.
— Я знаю, Роббі…
— Знову!
Пауза. Потім Зіґфрід улесливо говорить:
— Я гадаю, що ти маєш дозволити мені вибирати, як до тебе звертатися, Роббі.
— Гммм.
Маю безкінечний набір таких уникливих псевдослів. Я мрію провести весь сеанс, уживаючи лише такі слова. Я хочу, щоб Зіґфрід розкрив душу. Я хочу дізнатися, чому він постійно називає мене по-різному. Мені цікаво, що він знаходить важливого в моїх словах. Я хочу довідатися, що вони справді про мене думають… якщо, звісно, бляшано-пластмасове погуркало здатне думати.
Звичайно, є одна річ, яку знаю я, а Зіґфрід не знає: Соня пообіцяла, що у мене практично буде нагода трішки розіграти його. Я нетерпляче чекаю на це.
— Хочеш мені щось розповісти, Робе?
— Ні.
Зіґфрід очікує. Я налаштований вороже і не хочу йти на контакт. Можливо, це почасти тому, що я з нетерпінням чекаю, коли можна буде розіграти Зіґфріда, а частково через те, що навколо погуркала відбулася перестановка. Я маю на увазі зміни в аудиторії. Зі мною таке вже чинили, коли в мене був психічний розлад у Вайомінгу. Там висіла голограма моєї матері. Господи, це було жахливо! То була її копія, але вона не пахла як моя мати і я не міг її відчути; знаєте, зображення взагалі не можна було відчути, то була просто гра пучків світла. Іноді до мене приходив у темряві хтось теплий і приємний, брав мене на руки й шепотів щось утішливе. Мені це не подобалось. Я був божевільним, але не настільки.
РЕЙС
Корабель 1-8, політ 013D6. Командир екіпажу Ф. Іто
Час у дорозі — 41 день 2 год. Місцезнаходження — не визначене. Записи вимірювальних приладів пошкоджено (відображається = «InsertBlock»>). Стенограма плівки: «Ймовірно, на планеті існує поверхнева сила тяжіння, що перевищує 2,5, але я постараюся здійснити посадку. Візуальний сканер і радар не можуть виконати сканування крізь хмари із пилу та випарів. Це виглядає не дуже добре, але це мій одинадцятий рейс. Налаштував автоматичне повернення через 10 днів. Якщо до того часу не повернуся в посадковому модулі, то, гадаю, капсула повернеться сама. Шкода, якщо я не дізнаюся, що означають плями і спалахи на тутешньому сонці».
Корабель повернувся порожній. Артефактів і зразків не виявлено. Посадковий модуль не зберігся, корабель пошкоджено.
Зіґфрід досі чекає. Та я знаю, що він не чекатиме довіку. Невдовзі робот почне ставити запитання, можливо, про мої сни.
— Тобі щось снилося після нашої останньої зустрічі?
Я позіхаю. Усе це звучить нудно.
— Не думаю. Я певен, що нічого важливого.
— Я хотів би почути про них. Навіть про якийсь фрагмент.
— Ти паразит, Зіґфріде, знаєш?
— Мені шкода, що ти сприймаєш мене як паразита, Робе.
— Нууу… Я не можу згадати навіть уривка.
— Будь ласка, спробуй.
— Хай тобі чорт. Ну-ну.
Я намагаюсь умоститися зручніше на кушетці. Єдиний сон, який згадую — досить банальний. Я впевнений, що в ньому немає нічого травматичного чи значущого, але якщо скажу це Зіґфрідові, він розсердиться. Тому я слухняно відповідаю:
— Я їхав у вагоні довгого потяга. Він мав кілька зчеплених вагонів, тому можна було переходити з одного в інший. Там я бачив багатьох своїх знайомих: жінка, схожа на матір, вона постійно кашляла. Інша жінка… ну, мала вона досить дивний вигляд. Спочатку я прийняв її за чоловіка. Вона була вбрана в комбінезон, як у працівників комунальних служб, тому важко було визначити її стать. Окрім того, її брови були густі, мов у чоловіка. Проте я достеменно знав: то жінка.
— Ти говорив із кимось із тих жінок, Робе?
— Не перебивай мене, Зіґфріде, я не можу зосередитися.
— Вибач, Робе.
Я далі розповідаю сон:
— Я пройшов повз них, не розмовляючи з ними. Я повернувся назад до сусіднього вагона, що був останнім у потягу. Він був зчеплений з іншими за допомогою… зараз згадаю, не знаю, як це описати. Скидалося на гнучку металеву штукенцію, знаєш, яка складається в гармошку й розтягується.
Я на мить замовкаю, здебільшого від нудьги. В мене з’являється почуття провини за такий тупий і нераціональний сон.
— Тобто металевий з’єднувач розтягувався? — перепитує Зіґфрід.
— Так. Тому, певна річ, вагон поступово віддалявся від інших. Я бачив лише хвостовий ліхтар, схожий на її обличчя, яке дивилось на мене. Вона…
Я гублю думку і намагаюся її знайти:
— Здається, я відчував, що мені було важко повернутися до неї. Здавалося, вона… даруй, Зіґфріде, я достоту не пам’ятаю, що там відбувалося. А потім я прокинувся, — я добросовісно закінчую свою розповідь, — і записав усе якомога швидше. Так, як ти мені радив.
— Я ціную це, Робе, — похмуро каже Зіґфрід. Він чекає на продовження.
Я нервово соваюся.
— Ця канапа не така зручна, як килимок, — нарікаю я.
— Вибач, Робе. Отже, ти впізнав їх?
— Кого?
— Двох жінок у потязі, котрі поступово віддалялися від тебе.
— А-а. Я зрозумів, що ти хочеш сказати. Я впізнав їх у своєму сні. Та насправді я їх не знаю.