Я був новачком у групі, і кожен по черзі показував мені, що треба робити. Хоча таких речей було небагато: треба щодня робити фотознімки та зчитувати дані спектрометра, записувати на плівку дані, що зчитувалися з панелі управління гічі, на якій інтенсивність і забарвлення лампочок змінювалося кожну хвилину (їх досі вивчають, сподіваючись, що зрозуміють їхнє призначення), фотографувати та аналізувати спектр зірок у тау-просторі на оглядовому екрані. Усе це сукупно забирає щонайбільше дві людино-години на день. Додайте ще дві на приготування їжі та прибирання.
Отже, щось близько чотирьох людино-годин щоденно на кожного з п’яти членів екіпажу. Залишалося понад 80 людино-годин на команду — і їх треба якось згаяти.
Я лукавлю. Ви не гаєте цей час, а чекаєте на поворот.
Три дні. Чотири. Тиждень. Я усвідомлюю, що довкола зростає напруга, якої не поділяю. Через два тижні я розумію, що відбувається, позаяк теж відчуваю цю напругу. Ми усі чекали цього моменту. Щоразу, вкладаючись спати, ми спрямовували останній погляд на золотаву спіраль, очікуючи, що вона засвітиться, мов у казці. Коли ми прокидалися, то насамперед перевіряли, чи корабель не став догори дриґом. На третій тиждень ми всі були вже дуже знервовані. У Гема, опецькуватого парубка із золотавою шкірою та обличчям, як у веселого джина, це проявилось найдужче:
— Пограймо в покер, Робе.
— Ні, дякую.
— Нумо, Робе! Ми шукаємо четвертого (у китайському покері слід роздати всю колоду, 13 карт кожному гравцеві. Інакше ніяк).
— Не хочу.
Несподівано Гем вибухає гнівом:
— Та йди ти! З тебе такий проспектор, як із лайна куля! Ти вже навіть у карти не граєш!
Потім він міг півгодини похмуро знімати карти з таким виглядом, наче для нього це питання життя й смерті. Фактично, так і було. Уявіть собі: ви летите на п’ятимісному кораблі упродовж 75 днів, а повороту досі немає. Ви розумієте, що у вас проблеми: раціону для п’ятьох чоловік вистачить не більше, аніж на триста днів.
Проте, його вистачить довше на чотирьох або на трьох.
Або на двох, або ж на одного.
У такий момент стає зрозуміло, що хтось не повернеться живим. Тоді екіпаж починає знімати карти. Той, хто програв, мусить заради ввічливості перерізати собі горлянку. Якщо ж він нечемний, то інші четверо навчать його етикету
Багато п’ятимісних кораблів стали тримісними, а деякі — одномісними.
Отже, ми проводили час. Це було нелегко і, певна річ, не дуже швидко.
Секс став незалежною втіхою на деякий час. Ми з Кларою гайнували кілька годин поспіль в обіймах, ненадовго засинаючи і прокидаючись, щоб знову кохатися. Гадаю, хлопці чинили так само; скоро посадковий модуль почав тхнути як чоловіча роздягальня у спортзалі. Потім усі п’ятеро взялись усамітнюватися. Ну, на кораблі бракувало змоги усамітнитися для всіх, але ми якомога старалися; за спільною згодою ми стали по черзі залишатися в модулі на годину-дві. Коли я був у модулі, Клару терпіли в капсулі, а коли наставала її черга, я зазвичай грав у карти з хлопцями. Поки хтось із них був у модулі, двоє інших приставали до нашої спілки. Я уявлення не маю, хто що робив наодинці; що ж до мене, я переважно дивився в нікуди у буквальному сенсі цього слова: крізь ілюмінатори я витріщався в абсолютну темряву. Там не було на що дивитись, але це краще, аніж те, від чого я давно вже втомився на кораблі.
Через деякий час у кожного з нас з’явилися свої звички. Я переглядав плівки, Дред дивився порнодиски, Гем розклав синтезатор і в навушниках виконував електронну музику (але й через навушники її можна було почути, якщо добре вслухатися; мені вкрай настогид Бах, Палестріна і Моцарт), Сем Кагане ненав’язливо організовував для нас заняття і ми розважались, обговорюючи природу нейтронних зірок, чорних дір та Сейфертівських галактик, або аналізували випробування перед посадкою в інших світах. Плюсом було те, що в ці півгодини нам вдавалося припинити ненавидіти одне одного (так, іншим часом ми ненавиділи одне одного). Я не терпів того, що Гем Тає постійно тасував карти, Дред вороже ставився до того, що я іноді палю, хоча це нічим не було обґрунтовано, пахви Сема жахливо смерділи, на додачу до нестерпного повітря у капсулі. Порівняно з ним найгірші запахи на Брамі — просто розарій. Що ж до Клари — так, у Клари була жахлива звичка: вона любила спаржу. Вона взяла із собою 4 кілограми зневодненої їжі задля урізноманітнення раціону і щоб було чим клопотатися; попри те, що Клара ділилася зі мною та іноді з іншими, вона постійно наголошувала, що їстиме самотужки. Спаржа надає сечі дивного запаху. Не дуже романтично дізнаватися, що твоя кохана їла спаржу, нюхаючи повітря у спільній вбиральні.
ТРІШКИ ПРО НАРОДЖЕННЯ ЗІРОК
Д-р Азменіон. Я гадаю, усі ви зібралися тут, щоб отримати наукову премію, а не тому, що цікавитесь астрофізикою. Не хвилюйтеся: прилади виконують за вас усю роботу. Вам лише треба кожного дня робити сканування. Якщо ви знайдете щось особливе, це буде належно поціновано після повернення.
Питання. Хіба ми не мусимо самі знайти щось особливе?
Д-р Азменіон.Звісно! Так, один проспектор зірвав куш у півмільйона, здається, за те, що полетів до Туманності Оріона і помітив, що в одній частині газової хмари була вища температура, аніж в інших. Він вирішив, що це народжується нова зірка. Газ конденсувався й почав нагріватись. Можливо, через десять тисяч років там з’явиться нова сонячна система, яку ми всі зможемо побачити. Цей проспектор проводив ретельну аерофотозйомку тієї частини неба. Він одержав премію. Тепер щороку Корпорація відряджає туди кораблі для фіксації нових даних. Вони виплачують премію у розмірі сто тисяч доларів, а той проспектор має половину. Якщо бажаєте, я можу вам надати координати схожих місць (наприклад, Потрійної туманності). Ви не отримаєте півмільйона, але щось таки вам перепаде.
А проте, вона була моєю коханою. Ми не лише трахалися в посадковому модулі, збуваючи час, а й розмовляли. Я нікого так добре не розумів, як Клару. Я кохав її, і з цим нічого не вдіяти, навіть якби я й хотів. Ніколи.
На двадцять третій день я грав на синтезаторі Гема і відчув напад морської хвороби. Нестійка гравітація, яку я майже не помічав, стрімко посилювалася.
Підвівши голову, я зустрівся з поглядом Клари. Вона сором’язливо усміхалася, мало не плачучи. Вона вказала на спіраль. Золотаві іскри безладно стрибали навколо звивистої скляної спіралі, немов яскраві дрібні рибки в струмочку.
Ми обійнялися зі сміхом, а відтак усе перекинулося догори дриґом. Корабель розвернувся, і в нас залишалося досить часу.
Розділ 15
Кабінет Зіґфріда розміщено під Бульбашкою, як і інші установи. Там не може бути надто холодно чи спекотно, але іноді в мене таке враження, що може. Я кажу Зіґфрідові:
— Боже, тут так спекотно. Кондиціонер у тебе не працює.
— Роббі, тут немає кондиціонера, — терпляче відповідає машина. — Повернімося до твоєї матері.
— А не пішов би ти з моєю матір’ю, — відказую я. — І з твоєю теж.
Пауза. Я знаю, що його мікросхеми про щось думають, і відчуваю, що пошкодую про свою нестриману заввагу, тож хутенько додаю:
— Зіґфріде, мені дійсно тут некомфортно. Тут спекотно.
— Тобі спекотно, — виправляє Зіґфрід
— Що?
— Мої здавачі показують, що в тебе температура підвищується, коли ми говоримо на певні теми: про матір, жінку на ім’я Гелла-Клара Мойнлін, твою першу і третю подорожі, про Дена Мєчнікова і випорожнення.
— Ну й подавися цим! — горлаю я, раптово розгнівавшись. — Тобто ти слідкуєш за мною?