У ВАС є сестра, донька, подруги на Землі? Я хотів би листуватися. Кінцева мета — шлюб. Тел.:86-032.
Він натиснув кнопку і промовив:
— Є ознаки закодованого електромагнітного випромінювання.
У формі зчитування сканера з’явилася синусоїда, що повільно рухалася. Вона коливалася протягом кількох секунд, а потім випрямилась і зупинилася.
— Негативно, — сказав Гем. — Аномальні температури, які залежать від часу.
То було щось новеньке для мене.
— Що це таке? — запитав я.
— Схоже на те, що тут стає тепліше із заходом сонця, — нетерпляче відповіла Клара. — І що з того?
Утім, ця лінія також не була резонансною.
— Теж не те, — сказав Гем. — Металева поверхня з високим альбедо?
Синусоїдальна хвиля, яка повільно рухається. Потім порожньо.
— Гммм… — протягнув Гем. — Хех! Інші ознаки не годяться; тут немає метану, оскільки бракує атмосфери, тому далі й так зрозуміло. Як вчинимо, шеф?
Сем розкрив рота, щоб відповісти, але Клара випередила його.
— Вибач, — сказала вона непривітно, — але що означає твоє звертання «шеф»?
— Закрийся! — нетерпляче відповів Гем. — Семе?
Кагане, наче перепрошуючи, швидко усміхнувся Кларі.
— Якщо ти щось хочеш сказати, будь ласка, — запропонував він. — Як на мене, нам слід висадитися на супутник.
— Марна витрата пального! — відрубала Клара. — Дурна ідея.
— Запропонуй щось краще.
— Тобто «краще»? Який сенс?
— Ну, — багатозначно промовив Сем, — ми не дослідили весь супутник. Він обертається досить повільно. Можна сісти до посадкового модуля й оглянути все; на іншому боці може бути ціле місто гічі.
— Губу розкатали, — майже нечутно пирхнула Клара, тим самим заздалегідь уточнюючи питання. Хлопці не слухали: троє з них уже були на шляху до посадкового модуля, а ми з Кларою залишилися вдвох у зорельоті.
Клара пішла до туалету. Я запалив цигарку (майже остання) і пускав кільця диму, які проходили крізь одне одного, розширяючись і застигаючи в повітрі. Капсула злегка гойдалась, і я вдалині побачив, що брунатний диск супутника тієї планети поплив угору, а через хвилину попереду з’явився ледь помітний яскравий водневий вогник посадкового модуля, який летів до супутника. Я замислився: а раптом у них закінчиться пальне, вони розіб’ються чи щось зламається. У такому випадку доведеться їх залишити там назавжди. А ще я задумався над тим, чи вистачить мені мужності таке вчинити.
Жахлива та безглузда жертва людським життям.
Що ми тут робимо? Пролетіти сотні й тисячі світлових років, щоб розбити собі серця?
Я зловив себе на думці, що тримаюся за груди, наче моя метафора справдилася. Плюнувши на недопалок, я загорнув його в пакет для сміття. Невеличкі грудки попелу плавали навколо мене. Я автоматично відганяв їх, але думав зовсім про інше. Я спостерігав за великим крапчастим півмісяцем планети, який з’явився в кутку екрана, і милувався ним як витвором мистецтва: на межі світлого й темного боку планета віддавала жовтувато-зеленим кольором, а її темна частина була аморфною плямою, що закривала інші зірки. Можна було помітити місце, де починалися тонші зовнішні шари атмосфери. Там було кілька яскравих зірок, які мерехтіли крізь неї. Однак більша частина атмосфери була такою щільною, що крізь неї нічого не видно. Без сумніву, про висадку не було й мови. Навіть якщо там є тверда поверхня, вона захована під таким товстим шаром газу, що ми там не вижили б. Корпорація планує побудувати спеціальний посадковий модуль, який зможе подолати густу атмосферу як на Юпітері. Можливо, колись такий модуль з’явиться, але зараз його тут нема.
Клара досі сиділа в туалеті.
Я розклав свій гамак у кабіні, заліз до нього, опустив голову і заснув.
За чотири дні хлопці повернулися з порожніми руками.
Дред і Гем Тає мали похмурий вигляд. Вони були брудні й нервові; Сем здавався досить життєрадісним. Але на мене це не подіяло: якби він знайшов щось цінне, то сказав би мені по рації. Проте, мені було цікаво:
— Як успіхи, Семе?
— Облом, — відповів він. — Там лише скелі й ні чорта не видно цінного. Але в мене з’явилась ідея.
Клара підійшла до нас, із цікавістю позираючи на Сема. Я дивився на двох інших: у них був такий вигляд, наче вони знають, що це за ідея і вона їм не подобається.
— Розумієш, — сказав Сем, — то подвійна зірка.
— Як ти це визначив? — запитав я.
— Я запустив сканери. Ви бачили те велике блакитне чудо… — він оглянув усіх навколо і вишкірився. — Ну, я не знаю, де вона зараз, але була біля планети, коли ми вели зйомку. Все ж, здавалося, що вона поряд, тому я навів на неї сканери. Хай як дивно, це допомогло виявити потрібний рух. То мусить бути подвійна зірка з головною зіркою, а до неї відстань не більш, аніж половина світлового року.
— Семе, це може бути мандрівна зоря, — сказав Гем Тає. — Я вже розповідав тобі: зірка, яка рухається вночі.
Кагане знизав плечима:
— Навіть якщо так, то вона близько.
Клара втрутилася в розмову.
— Є якісь планети?
— Не знаю, — визнав він. — Почекай — он вона, як на мене.
Ми всі утупилися в оглядовий екран. І так було зрозуміло, про яку зірку говорив Сем. Вона світила яскравіше, ніж Сиріус, яким ми його бачимо з Землі, можливо, на кілька зіркових величин темніша.
— Цікаво. Сподіваюсь, я не зовсім тебе зрозуміла, Семе. Половина світлового року — це, у найкращому випадку, два роки польоту на максимальній швидкості посадкового модуля. Це за умови, якщо буде пальне. А його в нас немає, хлопці, — м’яко сказала Клара.
— Знаю, — наполягав на своєму Сем, — але я думав над цим. Якщо ми трішки запустимо основний двигун корабля…
На власний подив, я почав кричати:
— Припиніть!
Мене всього теліпало і я не міг зупинитися. Іноді це нагадувало жах, інколи — лють. Гадаю, якби тієї хвилини в мене був пістолет, я без вагань застрелив би Сема.
Клара торкнулася мене, намагаючись угамувати.
— Семе, — сказала вона якомога лагідніше, — я розумію тебе.
Кагане вже п’ять разів поспіль повертався з порожніми руками.
— Я гадаю, це можливо.
Сем одночасно мав вигляд здивований, загадковий і, здається, був готовий до всього.
— Справді?
— Маю на увазі, що якби ми були гічі, а не дурнями людської породи, то знали б, що робимо. Ми б прилетіли сюди, оглянули все навколо і сказали: «Дивіться, там наші друзі» чи, знаєте, неважливо, що тут було, коли вони налаштували сюди курс. Або ж: «Напевне, наші друзі переїхали. Їх немає вдома». А потім: «Ну тоді, хай йому дідько, подивімося, можливо, вони полетіли в гості до сусідів». Ми натиснули б оцю кнопку тут і перемикнули цей важіль, а відтак — бац! — і ми вже летимо до тієї великої блакитної зірки…
Клара замовкла, досі тримаючи мою руку.
— Але, Семе, ми не гічі.
— Чорт забирай, Кларо! Я це знаю. Та ж має бути якийсь вихід…
Вона кивнула.
— Певно, є, але ми не відаємо, який. Ми знаємо лише те, Семе, що жоден екіпаж не повернувся й не розповів, що буває після зміни курсу. Пам’ятаєш? Жоден.
Він не дав їй прямої відповіді, а лише подивився на велику блакитну зірку на оглядовому екрані і промовив:
— Проголосуймо.
Звичайно, голосування проти зміни налаштувань панелі курсу закінчилося з результатом чотири проти одного, а Гем Тає постійно пильнував, щоб Сем не підходив до панелі, поки ми долали шлях додому на швидкості світла.
Дорога назад до Брами була не довшою, аніж сюди, але здалася вічністю.
Розділ 17
Либонь, у Зіґфріда знову не працював кондиціонер, але я йому цього не сказав. Він, як завжди, просто доповів би, що температура повітря становить рівно 22,50 °C і запитав, чому мій душевний біль виражається в тому, що мені дуже спекотно. Втомився вже від цього лайна.