— А чи не краще літати з безпечнішими налаштуваннями пункту призначення?
— Ми не впевнені, чи вони безпечніші, — відповів Ден, знову досить терпляче, як на нього. Його тон був категоричніший, аніж слова. — Також, якщо у вас броньований корабель, ви зможете подолати більше ризиків, аніж на звичайних. Припини ставити дурні питання, Броудгеде.
— Вибач.
Мені було незручно сутулитися за ним і зазирати через плече. Тож коли він обернувся, його бакенбарди майже торкалися мого носа. Я не хотів змінювати свого положення.
— То подивися на ці жовті лінії.
Ден вказав на п’ять яскравіших ліній у жовтому скупченні.
— Це має стосунок до вигоди польоту. Ніхто не знає, що ми вимірюємо — чи що вимірювали гічі, — але у плані фінансової винагороди членам екіпажу є гарне співвідношення між кількістю ліній у тій частоті й сумою, яку отримує екіпаж.
— Ого!
Ден вів далі таким тоном, ніби я нічого не сказав:
— Поза сумнівом, гічі не налаштовували вимірювальний пристрій, щоб перевірити, скільки відсотків ми одержимо. Він вимірює щось інше, але що — ніхто не знає. Можливо, він визначає щільність населення в тій місцевості чи рівень технологічного розвитку. А може, це путівник по ресторанах Мішлен, який показує, що в цій місцевості є чотиризірковий ресторан. Але факт лишається фактом: у середньому польоти, позначені п’ятьма жовтими лініями, дають гарний дохід. Це у п’ятдесят разів вище, аніж польоти, окреслені двома лініями, і вдесятеро вище, аніж решта польотів.
Він знову обернувся. Його обличчя було зовсім близько. Ми зустрілися поглядами.
— Хочеш глянути на інші налаштування? — запитав Ден таким тоном, який змушував мене погодитися, тож я так і вчинив.
— Добре.
Він зупинився.
Я встав і трохи відійшов назад, щоб було більше місця.
— Є одне питання, Дене. Ти маєш якусь причину, з котрої розповідаєш мені це все до того, як інформація вийде на широкий загал. Що то за причина?
— Гаразд, — сказав Ден. — Я хочу, щоб… як її там… була зі мною в екіпажі, якщо я полечу на тримісному чи п’ятимісному кораблі.
— Клара Мойнлін.
— Неважливо. Вона добре себе поводить, не займає багато місця, вміє… ну вміє знаходити спільну мову з іншими краще за мене. Іноді мені важко спілкуватися з людьми, — пояснив він. — Це, звичайно, якщо трапиться тримісний чи п’ятимісний корабель. Не важить. Якщо буде одномісний, то я візьму його. Проте якщо не буде одномісного корабля з гарними налаштуваннями, мені потрібен хтось надійний — той, хто не буде допікати мені, розбирається в усьому, може керувати кораблем, і квит. Ти теж можеш полетіти з нами, якщо схочеш.
Коли я повернувся до своєї кімнати й уже почав був розпаковувати речі, завітав Шикі. Він був радий бачити мене.
— Співчуваю, що політ виявився невдалим, — сказав він якомога більш ніжно й душевно. — Зле, що з твоїм другом Семом таке трапилося.
Шикі приніс мені флягу з чаєм, а потім усівся на скриньці навпроти мого гамака, як і того разу, коли ми познайомилися.
У моїй голові крутились о`брази принад, про які почув від Дена. Я не міг не говорити про це, тож розповів Шикі геть усе.
Шикі слухав, мов дитина, котрій розповідають казку; його очі сяяли.
— Як цікаво, — мовив він. — Я чув такі плітки, що скоро буде новий брифінг для всіх. Тільки подумати, можна літати, не лякаючись смерті чи…
Шикі затнувся, махаючи своїми крильцями.
— Це не зовсім так, Шикі, — сказав я.
— Звісно. Та це вже краще. Думаю, ти погодишся?
Він знову затнувся, чекаючи, поки я сьорбну того японського чаю, практично без запаху.
— Робе, — промовив Шикі, — якщо ти вирушиш у такий політ і тобі потрібен напарник… Так, у посадковому модулі з мене користі не буде. Але на орбіті стану в пригоді.
— Шикі, я про це знаю, — я намагався бути тактовним. — А чи знає Корпорація?
— Вони можуть відрядити мене у складі команди в такий рейс, який ніхто не захоче брати.
— Розумію.
Я не сказав, що не хочу летіти в такий рейс. Шикі знав це. Він був одним зі старожилів Брами. Ходять плітки, що колись він назбирав кругленьку суму грошей, якої вистачило б на Повну Медицину і на все інше. Однак він або загубив їх, або віддав, залишився у Брамі та став інвалідом. Знаю, що він розумів мої думки, але я взагалі не розумів Шикітея Бакіна.
Він відлетів убік, поки я складав речі, і ми обговорювали наших спільних друзів. Зореліт Шері не повернувся. Та поки що немає приводу хвилюватися, він ще може летіти кілька тижнів. Парочка з Конго, що мешкає біля «зірки» у коридорі, привезла велику партію віял для молитви із заповідника гічі, про який досі ніхто не знав. Він розташований на планеті зоряної системи F-2 на краю спірального рукава Оріона. Вони поділили мільйон доларів на трьох і відвезли свою частку назад до Мюнґбера. Форенди…
Луїза Форенд зайшла, щойно ми заговорили про її сімейство.
— Почула ваші голоси, — сказала вона, стаючи навшпиньки, щоб поцілувати мене. — Прийми мої співчуття у зв’язку з твоєю подорожжю.
— Буває.
— Ну, таки рада тебе бачити. На жаль, мені теж немає чим похвалитися. Клята маленька зірка, жодної планети. Не розумію, навіщо гічі створили налаштування курсу туди.
Вона осміхнулась і злегка погладила мене по шиї.
— Як щодо вечірки з нагоди повернення сьогодні ввечері? Чи ви з Кларою?
— Було б непогано, — сказав я, і Луїза більше не порушувала питання про Клару. Не дивно, що плітки вже рознеслися; дзвін Брами б’є постійно. Вона пішла за кілька хвилин.
— Славна жінка, — сказав я до Шикі, який дивився їй услід. — Хороша родина. Вона здавалася дещо стурбованою?
— Боюся, так, Робінетте. Лоїс уже дуже довго не повертається. У них багато горя в сім’ї.
Я глянув на Шикі. Той додав:
— Ні, це не Вілла і не батько; вони полетіли в рейс, але час у них ще є. Це стосується їхнього сина.
— Я знаю. Здається, його звали Генрі. Вони називали його Гетом.
— Він помер перед тим, як вони прибули сюди. А тепер Лоїс.
Шикі нахилив голову, ввічливо перелетів через мене і своїм крилом підняв порожню флягу з-під чаю.
— Робе, мені час працювати.
— Як просувається посадка плюща?
Він сумно відповів:
— В мене більше немає цієї посади. Шкода, але Емма не вважає мене за доброго працівника.
— Ох! А чим ти займаєшся?
— Я роблю Браму естетично привабливою, — відповів Шикі. — Ти назвав би це «сміттяр».
Не знаю, що сказати. У Брамі завжди було повнісінько сміття через низьку гравітацію. Будь який шмат паперу чи легенька пластмаса, яку викинули, літатиме по всьому астероїду. Замітати неможливо: після одного помаху мітлою все розліталося врізнобіч. Я бачив, як сміттярі збирали уривки газет і купки цигаркового попелу за допомогою маленьких пилосмоків із ручними насосами. Я навіть сам думав стати таким сміттярем, якби довелося. Проте я не хотів, щоб Шикі робив це.
Він легко вгадував мої думки:
— Робе, все нормально. Справді, мені подобається. Але, будь ласка: якщо тобі потрібен напарник, то візьми мене на замітку.
Я забрав премію і заплатив наперед вартість свого проживання у Брамі впродовж трьох тижнів. Я купив кілька необхідних речей — новий одяг і дві-три касети, прагнучи забути мелодії Моцарта й Палестріни. У мене залишилося двісті доларів готівкою. Це була мізерна сума: двадцять порцій алкоголю у «Блакитному пеклі», одна фішка для гри у блекджек чи півдюжини якісних обідів (не в буфеті для проспекторів).
Тому я мав три варіанти: знайти іншу роботу і залишитись у Брамі на невизначений термін; вирушити в рейс упродовж трьох тижнів; здатись і поїхати додому. Жоден з варіантів мені не подобався. Втім, якщо не витрачати багато грошей, я можу цим не клопотатися протягом… ну, часу вдосталь — двадцяти днів. Я вирішив кинути палити і їсти готову їжу; таким чином, я витрачав би не більше як дев’ять доларів на день, тому сума, витрачена на проживання, і моя готівка закінчаться одночасно.