Це трапилося вже не вперше. Спочатку вони доклали усіх зусиль, щоб залишити Землю, коли життя там стало таким нестерпним, що Венера здавалась обнадійливішою альтернативою. У них було більше сміливості й бажання вирушити в дорогу, аніж в інших.
— Де ви знайшли кошти на цю подорож? — запитав я.
— Ну, — відповіла Луїза, допивши і глянувши на годинника, — на Венеру ми потрапили найдешевшим способом: перевезення великих вантажів. Двісті двадцять емігрантів спали пліч-о-пліч, чекали у чергах до туалету (на це давали дві хвилини), їли спресовані сухі пайки і пили відпрацьовану воду. То був жахливий спосіб витратити чотири тисячі доларів з кожного. На щастя, тоді ми ще не мали дітей, окрім Гета. Він був доволі маленький, отож поїхав за чверть оплати.
— Гет твій син? Який…
— Він помер, — сказала Луїза.
Я помовчав, а вона за мить додала:
— Уже мали б оголосити про той корабель, який повертається, по рації.
— По п’єзофону.
Луїза кивнула і на її обличчі промайнула тінь тривоги. Корпорація завжди робить оголошення про кораблі, які незабаром мають прибути. Якщо немає зв’язку… ну, мертві проспектори не можуть скористатися рацією. Тому я вирішив відвернути Луїзу від переживань і розповів про намір Клари відвідати психотерапевта. Вона вислухала, а потім узяла мене за руку і промовила:
— Робе, не злися. Ти сам ніколи не думав, щоб туди навідатися?
— Немає грошей.
— Навіть на групові заняття? На рівні «Дорогенька» є група, що проходить курс крикотерапії. Їх можна почути час від часу. Також повсюди висять оголошення про аналіз учинків, тести, моделювання. Звичайно, чимало вирушили в рейси.
Її увага не була прикута до мене. Зі свого місця ми бачили вхід до казино, де один із групи щось захоплено розповідав членові екіпажу китайського крейсера. Погляд Луїзи був спрямований туди.
— Щось сталося, — сказав я і хотів додати: «Ходімо подивимось», але Луїза вже встала й пішла до казино.
Усі припинили грати. Усі скупчилися навколо столу для гри у блекджек де, як я помітив, Мєчніков сидів біля Клари на моєму місці. Перед ним лежала купа двадцятип’ятидоларових фішок. У центрі на стільці дилера вмостився Шикі Бакін. Усі слухали його.
— Ні, — говорив він, коли я підійшов, — я не знаю імен, але це п’ятимісний корабель.
— Вони досі живі? — запитав хтось.
— Наскільки я знаю — так. Привіт, Робе та Луїзо. — Шикі чемно кивнув нам. — Ви теж чули?
— Насправді ні, — відповіла Луїза, несвідомо шукаючи мою руку. — Тільки те, що прибув якийсь корабель. А ви не знаєте імена?
Мєчніков повернув голову та глянув на нас.
— Імена, — прогарчав він. — Чи не однаково? Не ми, і це найголовніше. Але то великий корабель.
Він підвівся. Ось і в цей момент я також про себе зазначив, наскільки Ден схильний впадати у гнів, бо ж він навіть забув забрати фішки зі столу.
— Піду вниз, — оголосив Мєчніков. — Хочу подивитись, який вигляд має такий успіх.
Екіпажі крейсерів оточили територію, а Френсі Херейра був одним з охоронців. Навколо ліфтової шахти з’юрмилися сотні людей, їхній натиск стримували лише Херейра і двоє дівчат з американського крейсера.
Мєчніков проштовхався до краю шахти і встиг визирнути донизу, перш ніж одна з дівчат відігнала його. Ми згодом побачили, що він розмовляє з іншим проспектором, у якого було п’ять браслетів, і чули уривки з їхнього пліткування: «…Напівмертві. У них закінчилася вода — Пхе! Просто виснажені. Усе буде добре…»
«…Якщо це нікель, то вони одержать премію десять мільйонів доларів, а потім — відсотки!»
Клара торкнулася ліктя Луїзи і відтягнула її вперед. Я рушив за ними, бо вони звільнили трохи місця.
— Хтось знає, чий то був корабель? — допитувалась Клара.
Френсіс зморено всміхнувся до неї, кивнув мені й відповів:
— Ще ні, Кларо. Зараз їх шукають. Але, гадаю, з ними все буде гаразд.
Хтось позаду запитав:
— Що вони знайшли?
— Артефакти. Якісь нові. Це все, що я знаю.
— То був п’ятимісний корабель? — запитала Клара.
Френсіс кивнув і зазирнув до шахти.
— Добре, — промовив він, — будь ласка, відійдіть. Їх зараз будуть підіймати.
Усі відійшли буквально на кілька сантиметрів, але це нічого не означало: однаково їм треба було на інший поверх. Першим я побачив якесь велике цабе Корпорації, але не пам’ятав, як його звали. Потім — вартовий-китаєць і один із потерпілих членів екіпажу в медичному халаті та в супроводі медика, котрий його підтримував, аби проспектор не впав. Я впізнав його, але не пам’ятав на ім’я; це був чорношкірий літній чоловік невисокого зросту. Він двічі чи тричі вирушав у рейс, але без успіху. Я зустрічав його на одній із прощальних вечірок чи кількох з них. Його очі були розплющені й досить ясні, але, безумовно, він мав виснажений вигляд. Байдуже оглянувши натовп біля спускової шахти, він зник.
Я відвернувся й помітив, що Луїза тихо ридає із заплющеними очима. Клара обіймала її. Поки натовп рухався, я зміг пробратися до Клари і запитально глипнув на неї.
— Це п’ятимісний корабель, — мовила Клара тихо. — А її донька полетіла на тримісному.
Я розумів, що Луїза почула це, тому поплескав її і сказав:
— Співчуваю, Луїзо.
На краю шахти утворилася прогалина, і я глянув униз. Краєм ока я побачив, на що схожі десять чи двадцять мільйонів: стелаж шестикутних коробок з металу гічі завширшки півметра і заввишки метр. Потім Херейра почав мене вмовляти:
— Нумо, Робе, відійди, будь ласка.
Я посунувся від шахти. У цей час піднялася інша заслабла проспекторка у лікарняному халаті. Вона не зауважила мене, прочимчикувавши повз із заплющеними очима. Однак я її впізнав: то була Шері.
Розділ 21
— Зіґфріде, я почуваюсь якось по-дурному, — кажу я.
— Я можу якось покращити твій стан?
— Якщо помреш.
Чорти б його з’їли! Зіґфрід обладнав усю кімнату наче в дитсадку. А сам він мав найгірший вигляд. Цього разу він випробовує мене за допомогою образу матері й сидить на килимку біля мене у подобі великої напханої ляльки у людський зріст, такої теплої і м’якої. Її зроблено з матеріалу, схожого на рушник для ванної й заповненого піною. Гарно, але…
— Здається, я не хочу щоб ти ставився до мене як до дитини, — кажу я приглушеним голосом через те, що притулився до рушників.
— Відпружся, Роббі. Все гаразд.
— Негаразд.
Зіґфрід робить паузу, а потім нагадує:
— Ти збирався розповісти мені про свій сон.
— Фу!
— Перепрошую, Роббі?
— Я маю на увазі, що не бажаю говорити про це, Зіґфріде, — швидко відповідаю я, підіймаючи голову від рушників. — Але також мушу робити те, що ти хочеш. Там було щось про Сильвію.
— Щось, Роббі?
— Ну, вона не скидалася сама на себе. Більше нагадувала якусь старшу жінку, не знаю. Насправді я вже багато років не думав про Сильвію. Ми були дітьми…
— Будь ласка, кажи далі, Роббі, — мовив Зіґфрід через хвильку.
Я обійняв його, цілком задоволено позираючи на стіну, де висіли циркові плакати з тваринами і клоунами. Ця кімната зовсім не скидається на спальню з мого дитинства, але Зіґфрід уже чимало знає про мене. Немає причини нагадувати йому про це.
— Що ж у тому сні, Роббі?
— Мені наснилося, що ми працюємо на шахтах. То були не харчові шахти. Це було схоже на інтер’єр п’ятимісного корабля — знаєш, як у Брамі? Сильвія стояла у тунелі, який рухався.
— Тунель рухався?
— Так, Зіґфріде, не треба заганяти мене у якісь рамки символізму. Я знаю про вагінальні символи тощо. Якщо я кажу «рухався», то це означає, що тунель поїхав від мене.
Я вагаюсь, а потім розповідаю найважчу частину:
— Відтак тунель закрився й Сильвія потрапила у пастку.
Я встаю.
— Проблема в тому, що насправді цього не могло трапитися, — пояснюю я. — В тунель спускаються лише для того, щоб закласти вибухівку і підірвати сланець, а породу видобувають за допомогою бульдозера. Специфіка роботи Сильвії виключає таку ситуацію.