— Роббі, не думаю, що це має значення.
— Я теж так вважаю. Отже, Сильвія виявилася замкненою у тунелі, який обвалився. Я бачив, як крутилася купа сланцю, але то був не сланець, а щось м’яке, нагадувало клапті паперу. У Сильвії була лопата і вона копала отвір, аби вибратись. Я чекав, поки вона вибереться… але вона не спромоглася.
Зіґфрід, перевтілившись ув іграшкового ведмедика, лежить у мене на руках. Він теплий і приємний. Звичайно, то не він. Насправді його ніде немає, хіба що в штаб-квартирі у Вашинґтон-Гайтс, де стоять великі машини. Маю лиш автоматичний пристрій віддаленого доступу в костюмі ведмедика.
— Щось іще було, Роббі?
— Та ні. Навіть якщо й було, вже не в тому сні. Проте… в мене якесь відчуття, наче я вдарив Клару по голові, щоб вона не вибралася, бо боявся, що інша частина тунеля завалиться на мене.
— Що ти маєш на увазі під «відчуттям»?
— Те, що я й сказав. Це не стосується сну, а… не знаю.
Зіґфрід вичікує, а потім випробовує інший підхід.
— Робе, ти помітив, що сказав «Клара», а не «Сильвія»?
— Невже? Дивно. Цікаво, чому так трапилося.
Зіґфрід чекає, а відтак пускає пробну кулю:
— Робе, а що трапилося потім?
— Потім я прокинувся.
Я перевертаюся на спину і дивлюся на стелю. Вона вкрита рель’єфною плиткою з наклеєними блискучими п’ятикутними зірками.
— Все, — кажу я. А відтак невимушено додаю: — Зіґфріде, мені цікаво, чим це все закінчиться.
— Не знаю, чи зможу відповісти на це запитання.
— Якби ти міг, — говорю, — я б тебе змусив.
Я досі зберігав той маленький шматок паперу, який мені дала Соня. Він наділяє мене тим рівнем безпеки, який я ціную.
— Гадаю, — твердить він, — чимось та й скінчиться. Маю на увазі, ти про щось думаєш, але не хочеш думати про це. Твій сон пов’язаний із цією думкою.
— Чорт забирай, про Сильвію? Це було так давно.
— Тобто це не відіграє жодної ролі?
— Дідько, Зіґфріде, справді, ти вже допік! — і додаю: — Дивись, я розізлився. Що це означає?
— Робе, а як ти гадаєш, що це означає?
— Якби я знав, не питав би. Мені цікаво: хіба я намагаюся чогось уникнути? Серджуся, бо ти докопуєшся до істини?
— Робе, будь ласка, не думай про сам процес. Просто розкажи, що ти відчуваєш.
— Почуття провини, — відповідаю одразу, ще не знаючи, про що говоритиму.
— Через що?
— Через… Я не впевнений.
Я підношу зап’ясток і дивлюся на годинника. Маємо ще двадцять хвилин. За цей час може трапитися багато чого, і я припиняю міркувати, чи дійсно хочу піти. Це роз’ятрює мене. На вечір я запланував пограти у подвійний бридж і в мене є всі шанси потрапити до фіналу, якщо я все не зіпсую і сконцентруюсь.
— Зіґфріде, я хотів би сьогодні піти раніше, — говорю я.
— Через що ти відчуваєш провину, Робе?
— Я не впевнений, що пам’ятаю.
Чухаю шию ведмедика і гигикаю:
— Це все дуже славно, Зіґфріде, попри те, що я звикав до цього деякий час.
— Через що ти відчуваєш провину, Робе?
Я починаю кричати:
— Через те, що я вбив її, ідіоте!
— Уві сні?
— Ні! Насправді. Двічі.
Я знаю, що дихаю тяжко, і розумію: давачі Зіґфріда це зафіксували. Я щосили намагаюся контролювати себе, щоб у нього не виникали дурнуваті ідеї. Аби дати лад власним думкам, я ще раз перебираю їх.
— Насправді я не вбивав Сильвію. Але намагався! Я бігав за нею з ножем!
Зіґфрід говорить спокійно і переконливо:
— У твоїй історії хвороби сказано, що в руці ти тримав ніж, коли посварився зі своєю подругою. Там не сказано, що ти «бігав за нею».
— Ну а якого ж біса мене забрали? Мені просто пощастило, що я не перерізав їй горлянку.
— А ти взагалі нападав на неї з ножем?
— Нападав? Ні. Я занадто збожеволів, тому кинув ножа на підлогу і вдарив її.
— Якби ти дійсно намагався її вбити, хіба не скористався б ножем?
— Хе! — це прозвучало як «Фу!»: це те саме, що «Пшо!». — Зіґфріде, шкода, що тебе там не було. Можливо, ти б умовив їх не забирати мене.
Весь сеанс зіпсовано. Знаю, що не слід було розповідати йому про свої сни: він завжди перекручує їх. Я встаю, презирливо дивлячись на химерну обстановку, яку Зіґфрід улаштував задля мого добра, тому я вирішую прямо все йому висловити, рубанути з-за плеча.
— Зіґфріде, — починаю я, — як на комп’ютер, ти досить непоганий хлопчина, і я тішуся цими сеансами в інтелектуальному плані. Та ось що: тобі не здається, що ми зайшли надто далеко. Ти просто збурюєш старий непотрібний біль і, чесно, я не знаю, чому дозволяю тобі це.
— Робе, твої сни переповнює біль.
— То хай він там і залишається. Я не хочу знову повертатися до тих паскудних речей, якими мене напихали в інституті. Так, можливо, я хочу переспати з матір’ю. Може, ненавиджу свого батька, бо він помер і залишив мене сиротою, то й що?
— Я знаю, що це риторичне запитання, Робе, але єдиним способом поквитатися з такими думками є їх висловлення.
— Навіщо? Щоб зробити мені боляче?
— Щоб унутрішній біль вийшов назовні й ти зміг із ним боротися.
— Можливо, було би простіше, якби я дозволив йому трішки поболіти всередині? Ти ж сам казав, буцімто я досить урівноважений, еге ж? Я не заперечую, що певна користь із цього є: після деяких сеансів, Зіґфріде, мені дійсно стає легше. Я виходжу звідси з новими думками. Сонце на куполі сяє яскравим і чистим промінням і всі усміхаються мені. Проте останнім часом це припинилося. Мені здається все дуже нудним і непродуктивним. Як ти поставишся до того, якщо я скажу, що хочу зав’язати?
— Відповім, що це тільки твоє рішення і завжди було таким.
— Ну, можливо, я так і вчиню.
Старий чортяка тримає паузу. Він знає, що я не буду цього робити, і дає мені час, щоб я сам це второпав, а відтак питається:
— Робе, чому ти стверджуєш, що двічі вбив її?
Спершу я дивлюся на годинника, а потім кажу:
— Гадаю, я просто обмовився. Зіґфріде, мені дійсно час іти.
Я намагаюся згаяти час у кімнаті відпочинку. Насправді мені немає від чого відпочивати. Я просто хочу вибратися звідси. Цей Зіґфрід із його тупорилими питаннями… Вважає себе за такого мудрагеля досвідченого, але що може знати іграшковий ведмедик?
Розділ 22
Того вечора я повернувся до своєї кімнати, проте довго не міг заснути; рано-вранці Шикі розбудив мене і розповів, що відбувається. Вижили лише три проспектори й оголошено їхню базову винагороду: сімнадцять мільйонів п’ятьсот п’ятдесят тисяч доларів без урахування відсотків.
Я враз прокинувся:
— За що? — запитав я нетерпляче.
Шикі відповів:
— За двадцять три кілограми артефактів. Гадають, що це ремкомплект, скоріш за все для корабля, оскільки його знайшли в посадковому модулі на поверхні планети. Та принаймні це якісь інструменти…
— Інструменти.
Я встав, розпрощався з Шикі й побрів униз тунелем до загального душу, думаючи про інструменти. Це багато означало: можливість відкрити механізм двигуна зорельотів гічі без вибуху, змогу дізнатися принцип дії двигуна і спосіб побудувати такий самотужки. Інструменти могли означати практично все, а конкретно — сімнадцять мільйонів п’ятсот п’ятдесят тисяч доларів готівкою без урахування відсотків, поділені на трьох.
Одна з таких частин могла би бути моєю.
ПРО НЕЙТРОННІ ЗІРКИ