Выбрать главу

— Роббі, не думаю, що це має значення.

— Я теж так вважаю. Отже, Сильвія виявилася замкненою у тунелі, який обвалився. Я бачив, як крутилася купа сланцю, але то був не сланець, а щось м’яке, нагадувало клапті паперу. У Сильвії була лопата і вона копала отвір, аби вибратись. Я чекав, поки вона вибереться… але вона не спромоглася.

Зіґфрід, перевтілившись ув іграшкового ведмедика, лежить у мене на руках. Він теплий і приємний. Звичайно, то не він. Насправді його ніде немає, хіба що в штаб-квартирі у Ва­шинґтон-Гайтс, де стоять великі машини. Маю лиш автоматичний пристрій віддаленого доступу в костюмі ведмедика.

— Щось іще було, Роббі?

— Та ні. Навіть якщо й було, вже не в тому сні. Проте… в мене якесь відчуття, наче я вдарив Клару по голові, щоб вона не вибралася, бо боявся, що інша частина тунеля завалиться на мене.

По нірках, де гічі ховалися, По нірках погаслих зірок, У тунелях ентузіасти каталися, Шукаючи їх помилок, Гей ви, до вас ми йдемо! Загублених гічі всіх знайдемо!

— Що ти маєш на увазі під «відчуттям»?

— Те, що я й сказав. Це не стосується сну, а… не знаю.

Зіґфрід вичікує, а потім випробовує інший підхід.

— Робе, ти помітив, що сказав «Клара», а не «Сильвія»?

— Невже? Дивно. Цікаво, чому так трапилося.

Зіґфрід чекає, а відтак пускає пробну кулю:

— Робе, а що трапилося потім?

— Потім я прокинувся.

Я перевертаюся на спину і дивлюся на стелю. Вона вкрита рель’єфною плиткою з наклеєними блискучими п’ятикут­ними зірками.

— Все, — кажу я. А відтак невимушено додаю: — Зіґфріде, мені цікаво, чим це все закінчиться.

— Не знаю, чи зможу відповісти на це запитання.

— Якби ти міг, — говорю, — я б тебе змусив.

Я досі зберігав той маленький шматок паперу, який мені дала Соня. Він наділяє мене тим рівнем безпеки, який я ціную.

— Гадаю, — твердить він, — чимось та й скінчиться. Маю на увазі, ти про щось думаєш, але не хочеш думати про це. Твій сон пов’язаний із цією думкою.

— Чорт забирай, про Сильвію? Це було так давно.

— Тобто це не відіграє жодної ролі?

— Дідько, Зіґфріде, справді, ти вже допік! — і додаю: — Дивись, я розізлився. Що це означає?

— Робе, а як ти гадаєш, що це означає?

— Якби я знав, не питав би. Мені цікаво: хіба я намагаюся чогось уникнути? Серджуся, бо ти докопуєшся до істини?

— Робе, будь ласка, не думай про сам процес. Просто розкажи, що ти відчуваєш.

— Почуття провини, — відповідаю одразу, ще не знаючи, про що говоритиму.

— Через що?

— Через… Я не впевнений.

Я підношу зап’ясток і дивлюся на годинника. Маємо ще двадцять хвилин. За цей час може трапитися багато чого, і я припиняю міркувати, чи дійсно хочу піти. Це роз’ятрює мене. На вечір я запланував пограти у подвійний бридж і в мене є всі шанси потрапити до фіналу, якщо я все не зіпсую і сконцентруюсь.

— Зіґфріде, я хотів би сьогодні піти раніше, — говорю я.

— Через що ти відчуваєш провину, Робе?

— Я не впевнений, що пам’ятаю.

Чухаю шию ведмедика і гигикаю:

— Це все дуже славно, Зіґфріде, попри те, що я звикав до цього деякий час.

— Через що ти відчуваєш провину, Робе?

Я починаю кричати:

— Через те, що я вбив її, ідіоте!

— Уві сні?

— Ні! Насправді. Двічі.

Я знаю, що дихаю тяжко, і розумію: давачі Зіґфріда це зафіксували. Я щосили намагаюся контролювати себе, щоб у нього не виникали дурнуваті ідеї. Аби дати лад власним думкам, я ще раз перебираю їх.

— Насправді я не вбивав Сильвію. Але намагався! Я бігав за нею з ножем!

Зіґфрід говорить спокійно і переконливо:

— У твоїй історії хвороби сказано, що в руці ти тримав ніж, коли посварився зі своєю подругою. Там не сказано, що ти «бігав за нею».

— Ну а якого ж біса мене забрали? Мені просто пощастило, що я не перерізав їй горлянку.

— А ти взагалі нападав на неї з ножем?

— Нападав? Ні. Я занадто збожеволів, тому кинув ножа на підлогу і вдарив її.

— Якби ти дійсно намагався її вбити, хіба не скористався б ножем?

— Хе! — це прозвучало як «Фу!»: це те саме, що «Пшо!». — Зіґфріде, шкода, що тебе там не було. Можливо, ти б умовив їх не забирати мене.

Весь сеанс зіпсовано. Знаю, що не слід було розповідати йому про свої сни: він завжди перекручує їх. Я встаю, презирливо дивлячись на химерну обстановку, яку Зіґфрід улаштував задля мого добра, тому я вирішую прямо все йому висловити, рубанути з-за плеча.

— Зіґфріде, — починаю я, — як на комп’ютер, ти досить непоганий хлопчина, і я тішуся цими сеансами в інтелектуальному плані. Та ось що: тобі не здається, що ми зайшли надто далеко. Ти просто збурюєш старий непотрібний біль і, чесно, я не знаю, чому дозволяю тобі це.

— Робе, твої сни переповнює біль.

— То хай він там і залишається. Я не хочу знову повертатися до тих паскудних речей, якими мене напихали в інституті. Так, можливо, я хочу переспати з матір’ю. Може, ненавиджу свого батька, бо він помер і залишив мене сиротою, то й що?

— Я знаю, що це риторичне запитання, Робе, але єдиним способом поквитатися з такими думками є їх висловлення.

— Навіщо? Щоб зробити мені боляче?

— Щоб унутрішній біль вийшов назовні й ти зміг із ним боротися.

— Можливо, було би простіше, якби я дозволив йому трішки поболіти всередині? Ти ж сам казав, буцімто я досить урівноважений, еге ж? Я не заперечую, що певна користь із цього є: після деяких сеансів, Зіґфріде, мені дійсно стає легше. Я виходжу звідси з новими думками. Сонце на куполі сяє яскравим і чистим промінням і всі усміхаються мені. Проте останнім часом це припинилося. Мені здається все дуже нудним і непродуктивним. Як ти поставишся до того, якщо я скажу, що хочу зав’язати?

— Відповім, що це тільки твоє рішення і завжди було таким.

— Ну, можливо, я так і вчиню.

Старий чортяка тримає паузу. Він знає, що я не буду цього робити, і дає мені час, щоб я сам це второпав, а відтак питається:

— Робе, чому ти стверджуєш, що двічі вбив її?

Спершу я дивлюся на годинника, а потім кажу:

— Гадаю, я просто обмовився. Зіґфріде, мені дійсно час іти.

Я намагаюся згаяти час у кімнаті відпочинку. Насправді мені немає від чого відпочивати. Я просто хочу вибратися звідси. Цей Зіґфрід із його тупорилими питаннями… Вважає себе за такого мудрагеля досвідченого, але що може знати іграшковий ведмедик?

Розділ 22

Того вечора я повернувся до своєї кімнати, проте довго не міг заснути; рано-вранці Шикі розбудив мене і розповів, що відбувається. Вижили лише три проспектори й оголошено їхню базову винагороду: сімнадцять мільйонів п’ятьсот п’ятдесят тисяч доларів без урахування відсотків.

Я враз прокинувся:

— За що? — запитав я нетерпляче.

Шикі відповів:

— За двадцять три кілограми артефактів. Гадають, що це ремкомплект, скоріш за все для корабля, оскільки його знайшли в посадковому модулі на поверхні планети. Та принаймні це якісь інструменти…

— Інструменти.

Я встав, розпрощався з Шикі й побрів униз тунелем до загального душу, думаючи про інструменти. Це багато означало: можливість відкрити механізм двигуна зорельотів гічі без вибуху, змогу дізнатися принцип дії двигуна і спосіб побудувати такий самотужки. Інструменти могли означати практично все, а конкретно — сімнадцять мільйонів п’ятсот п’ятдесят тисяч доларів готівкою без урахування відсотків, поділені на трьох.

Одна з таких частин могла би бути моєю.

ПРО НЕЙТРОННІ ЗІРКИ