Я згадав про те, як Френсі Херейра прокоментував запах у Брамі, і зрозумів: я давно вже спостеріг, що Клара пахне гарно.
— Робе, любий, ти намагаєшся розпочати зі мною суперечку?
— Звичайно, ні. Та мені цікаво, чому ти припинила ними користуватися?
Клара знизала плечима і не відповіла, хоча невдоволений вираз обличчя — теж відповідь. Мені цього було досить, бо я вельми часто говорив, що мені подобаються її парфуми.
— Як просуваються справи із психологом? — запитав я, прагнучи змінити тему.
Утім, це не допомогло. Клара холодно відповіла:
— Мабуть, ти в поганому гуморі, якщо робиш такі зауваження. Думаю, мені час додому.
— Ні, я говорю відверто, — наполягав я. — Мені цікаво, як у тебе йдуть справи.
Вона не відповіла по суті, хоча я знав, що вона записалася до психолога ще кілька тижнів тому. Кожного дня він (точніше, воно: я знав, що Клара обрала робота на компі Корпорації) проводив із Кларою по 2—3 години.
— Непогано, — відсторонено мовила Клара.
— Уже впоралася зі своєю причепливою ідеєю стосовно батька? — запитав я.
Клара відповіла:
— Робе, а тобі ніколи не спадало на думку, що тобі самому не завадила б допомога?
— Кумедно чути це від тебе. Луїза Форенд на днях говорила мені те саме.
— Не смішно. Подумай над цим. Бувай.
Коли Клара пішла, я відкинув голову і заплющив очі. Піти до мозкоправа! Навіщо мені це? Усе, що мені треба, — одна щаслива знахідка, як у Шері… А ще мені… ще мені треба набратися сміливості для наступної подорожі. Та, як на мене, така сміливість є дефіцитом.
Час спливав (чи я сам його гаяв). Одним із способів зробити це був похід до музею. Там вже встановили голограму, на якій були показані усі знахідки Шері. Я дивився її двічі чи тричі, просто, щоб дізнатись, який вигляд мають сімнадцять мільйонів п’ятсот п’ятдесят тисяч доларів. Переважно вони скидалися на непотрібний мотлох, але лише в розібраному стані. Там було близько десяти маленьких віял для молитви. Я гадаю, це доводило те, що гічі полюбляли класти кілька витворів мистецтва навіть у комплекти для ремонту шин. Були там також інші речі, як-от хрестуваті викрутки з гнучкими стрижнями, торцеві ключі, зроблені з якогось м’якого матеріалу, електричні тестери й ще багато предметів, які ніхто доти не надибував. Коли вони були розкладені поштучно, то мали досить хаотичний вигляд, але зібрані у пласких ящичках, вставлених один в одного, вони здавалися зразково компактними. Сімнадцять мільйонів п’ятсот п’ятдесят тисяч доларів! Якби я був із Шері, то став би одним із пайовиків.
Або одним із трупів.
Я зупинився у Клари і трохи посидів там, але її не було вдома. Зазвичай о такій порі вона нікуди не виходила. Проте, з іншого боку, я часто губив Клару з очей. Вона знайшла собі іншу дитину, щоб доглядати, поки її батьки мали справи. То була маленька чотирирічна чорношкіра дівчинка (а може, й старша чи менша). Вона прибула до Брами разом з батьками. Мати була астрофізиком, а тато — екзобіологом. Я не міг зрозуміти, яке заняття собі знайшла Клара.
Я поплентався назад до своєї оселі. Луїза Форенд визирнула зі своєї кімнати і зайшла за мною.
— Робе, — сказала вона, — ти щось знаєш про велику премію за небезпеку, яку збираються оголосити?
Я посунувся на ліжку, щоб вона теж могла сісти.
— Я? Ні. А звідки?
Її бліде мускулисте обличчя здавалося ще більш схвильованим, аніж завжди. І я не знав, чому.
— Можливо, ти щось чув, від того-таки Дена Мєчнікова. Я знаю, що ви з ним добре спілкуєтеся, і бачила, як він розмовляв із Кларою в аудиторії.
Я не відповів, бо не знав, що казати.
— Ходять чутки, ніби скоро готується науковий рейс, доволі страхітливий. Я хотіла б записатись.
Я обійняв її.
— Що трапилося, Луїзо?
— Віллу помістили у список мертвих.
Луїза заплакала.
Я обійняв її й дав можливість виплакатися. Я хотів її втішити, але як? За кілька хвилин я підвівся й подлубався у своєму серванті, шукаючи косяк, який Клара залишила два дні тому. Знайшовши, я запалив його і передав Луїзі. Вона добряче затягнулася, затримала дим у собі, а потім видихнула.
— Робе, вона загинула, — промовила Луїза. Вона вже виплакалася й мала вигляд понурий, але розслаблений; навіть м’язи на її шиї та уздовж хребта не були напружені.
— Луїзо, можливо, вона ще повернеться.
Жінка похитала головою.
— Ні. Корпорація оголосила, що її зореліт пропав безвісти. Він-то, можливо, повернеться, але Вілли вже не буде серед живих. Вони доїли останній шматок їжі ще два тижні тому.
Луїза кілька секунд дивилася в одну точку, потім зітхнула і зробила ще одну затяжку.
— Як шкода, що Сесса зараз тут немає, — сказала Луїза, відхиляючись назад і простягаючись; я відчував, як грали її м’язи на моїй долоні.
Оголошення
ШУКАЮ сміливця, який полетить по премію у півмільйона без урахування бонусів. Не розпитуйте мене, а просто повідомте. Тел. 87-299.
ПУБЛІЧНИЙ АУКЦІОН для незареєстрованої власності проспекторів, які не повернулися. Область Корпорації «Чарлі Дев’ять», 13:00—17:00 завтра.
ВАМ ВІДПУСТЯТЬСЯ УСІ ГРІХИ, коли ви досягнете єдності. Він/вона — гічі; він/вона прощає. Церква Божественного Мотоцикла. Тел.: 88-344.
ШУКАЮ партнерів для порозуміння. Лише моносексуали. Без тілесного контакту. Тел.: 87-913.
Я бачив, що травичка взяла її, та й мене теж. Це був не просто план, який вирощували на підвіконнях Брами, ховаючи його за плющем. Клара дістала чистий Naples Red у одного з хлопців із крейсера. Цю траву вирощують у тіні на схилах Везувія поміж рядів виноградних лоз, із яких робили вино Lacrimae Cristi. Обернувшись до мене, Луїза притулилася своїм підборіддям до моєї шиї.
— Я справді люблю свою родину, — мовила Луїза досить спокійно. — Я так мрію, щоб нам пощастило. Ми на це заслуговуємо.
— Сонечко, заспокойся, — сказав я, пестячи її волосся. Потім я перейшов до її вуха, а відтак — до її губ, і ми поступово почали ніжно й без поспіху кохатися. Це надзвичайно відпружувало. Луїза була дуже вмілою, спокійною та сприйнятливою. Після кількох місяців нервових припадків Клари це нагадувало візит до матусі на курячий суп. Коли все закінчилося, вона осміхнулася, поцілувала мене і відвернулася. Луїза лежала тихо і я майже не чув, як вона дихає. Вона довго мовчала, аж раптом я відчув, що мій п’ясток знову став вологим, і зрозумів, що вона знову плаче.
— Даруй, Робе, — сказала Луїза, коли я почав гладити її. — Це все через те, що нам ніколи не щастило. Іноді я можу з цим змиритися, а деколи — ні. Нині якраз один із тих лихих періодів.
— У тебе все буде добре.
— Не думаю. Я більше ні в що не вірю.
— Ти потрапила сюди, еге ж? То, вважай, тобі вже досить пощастило.
Луїза обернулася й утупилася в мене поглядом. Я сказав:
— Тобто, уяви, скільки людей захотіли б віддати своє ліве яєчко, щоб сюди потрапити.
Луїза повільно промовила:
— Робе… — і замовкла. Я почав говорити, але вона долонею затулила мені рота.
— Робе, — спитала вона, — ти знаєш, як нам вдалося сюди потрапити?
— Так, звісно. Сесс продав свого аеробуса.
— Не зовсім. Від його продажу ми отримали трішки більше ніж сто тисяч. Але цього було недосить навіть на одного. Гет допоміг нам дістати потрібну суму.
— Твій син? Той, що помер?
Луїза пояснила:
— Гет мав рак мозку. Це виявили майже вчасно. Була можливість зробити операцію. Він міг прожити ще… принаймні, років десять. Він мав би певні проблеми. Його мовні центри та руховий апарат були уражені. Але він був би досі живим. Лише…