Луїза прибрала руку з моїх грудей, щоб витерти обличчя. Проте, вона не плакала:
— Він не хотів, щоб ми витрачали гроші, які одержали з продажу аеробуса, на його лікування. Нам вистачило б лише на операцію, а потім ми знов опинилися б у злиднях. Тому він продав себе, Робе, на органи. Гет віддав не просто ліве яєчко, а усе своє тіло. Його органи коштували дорого, тому що він був здоровим двадцятидворічним скандинавом. Він віддав себе лікарям і… як би краще сказати… його приспали. Зараз сотні людей можуть послуговуватися його органами. Лікарі продали всі органи на трансплантацію і віддали нам гроші. Ми отримало близько мільйона доларів. Так ми дісталися Брами і дещо заощадили. Ось ціна нашого успіху, Робе.
Я знітився:
— Вибач.
— За що? Нам просто не щастить, Робе. Гет помер. Вілла загинула. Ніхто не знає, де мій чоловік і наша єдина жива дитина. А я тут і, Робе, більшу половину часу шкодую, що досі жива.
Я залишив її спати у своєму ліжкові й пішов до Центрального парку. Я зателефонував Кларі, розпитав, де вона, і надіслав повідомлення, щоб вона знала, де мене шукати. Наступну годину я лежав горілиць, спостерігаючи, як дозріває шовковиця. У Парку не було нікого, крім двох туристів, які вирішили швидко оглянути його, перше ніж корабель полетить додому. Я не звернув на них уваги, навіть не помітив, як вони пішли. Мені було шкода Луїзу та всю сім’ю Форендів. Але найдужче мені було шкода себе. Їм не щастило, а моя ситуація була ще болючішою: мені бракувало сміливості пошукати щастя. Хворе суспільство вичавлює авантюристів як виноградини, і вони не здатні цьому зарадити. Гадаю, така сама ситуація була з матросами Колумба та з першопрохідцями, котрі їхали у своїх критих фургонах землями команчів; можливо, їм теж було страшно, як і мені, вони не знали, що робити, але не мали вибору. Як і я. О Господи, як же мені було лячно!..
Я почув голоси. Один належав дитині, а інший — Кларі, радше то був її легкий, повільний сміх. Я прокинувся.
— Вітаю, Робе, — сказала вона, стоячи переді мною і тримаючи руку на голові у крихітної чорношкірої дівчинки з дрібушками. — Це Вотті.
— Привіт, Вотті.
Мій голос лунав не так, як зазвичай, і це зрозумів навіть я. Клара уважно подивилася на мене й вимогливо запитала:
— Що трапилося?
Я не міг укластися в одне речення, тому вирішив відповісти частково:
— Віллу Форенд оголошено мертвою.
Клара кивнула, нічого не сказавши. Вотті процвірінькала:
— Кларо, будь-ласка, кинь мені м’яча.
Клара перекинула м’яча дівчинці, зловила його, знову кинула; все це в темпі адажіо, як звичайно у Брамі.
Я промовив:
— Луїза хоче вирушити в рейс, у якому можна здобути премію за небезпеку. Гадаю, вона хоче взяти нас із собою.
— Ну і?..
— Що ми вирішимо? Ден не повідомив тобі ніякої особливої інформації?
— Ні! Я не бачила Дена… вже бозна-скільки. У будь-якому разі, він вилетів у рейс сьогодні вранці на одномісному кораблі.
— І не організував прощальної вечірки?! — спитав я здивовано-заперечливим тоном. Клара закусила губу.
Дівчинка гукнула:
— Пане, ловіть!
Коли вона кинула м’яча, він прилетів як повітряна куля до причалової щогли, але я однаково ледь не проґавив його. Я думав про інше, але кинув м’яч назад більш зосереджено.
Через хвилину Клара промовила:
— Вибач, Робе. Напевно, я була не в гуморі.
— Ага, — я напружено міркував.
Клара примирливо сказала:
— Робе, у нас були скрутні часи. Не хочу бути різкою з тобою. Я… я дещо принесла тобі.
Я озирнувся. Клара взяла мою руку і щось тицьнула в неї.
То був браслет проспектора, виготовлений з металу гічі. Дешевше, аніж за п’ятсот доларів такий ніде не купити. Я не міг собі цього дозволити. Я дивився на нього, намагаючись зібрати до купи свої думки і висловити їх.
— Робе!
— Що?
Клара роздратовано мовила:
— Зазвичай дякують.
— Зазвичай, — відповів я, — кажуть правду, а не як ти: твердиш, що не бачила Мєчнікова, хоча насправді була з ним минулого вечора.
Клара спаленіла:
— Ти стежив за мною!
— Ти брехала мені.
— Робе, я тобі не належу! Ден — людина і мій друг.
ПРО МЕТАЛУРГІЮ
Питання. Я читав звіт про те, що метал гічі досліджували у Національному бюро стандартів…
Професор Геґрамет. Ні, Тетсу, такого не може бути.
Питання. Але ж показували по п’єзовізору…
Професор Геґрамет. Ні. Це був звіт про те, що Бюро стандартів провело кількісну оцінку фізичних властивостей металу гічі, а не аналіз. То був просто опис: межа міцності на розрив, міцність на руйнування, температура плавлення та інше.
Питання. Я не певен, що розумію відмінність.
Професор Геґрамет. Ні, Тетсу, не розумієш. Ми досі не знаємо, що це таке. Яка найцікавіша особливість металу гічі? Кажіть, Тене.
Питання. Він світиться?
Професор Геґрамет. Так. Він випромінює світло, яке є таким яскравим, що більше нічого не треба для того, щоб освітлювати кімнату, а коли ми хочемо темряви, доводиться його закривати. Він вже сяє, як мінімум, півмільйона років. Звідки береться енергія? Працівники Бюро стверджують, що цей метал містить якісь продукти розпаду урану, які, скорше за все, є причиною випромінювання. Утім, достеменно ми не знаємо. Також він містить якийсь елемент, що нагадує ізотоп міді. Проте досі не поталанило виділити стабільні ізотопи міді. Тому єдине, що Бюро встановило, це точну частоту блакитного світла і всі фізичні показники з точністю до восьмого чи дев’ятого знака, але у звіті ви не знайдете інформації про те, як його виготовити.
— Друг! — гаркнув я.
Мені язик не повертався назвати Мєчнікова другом. Лише від самої думки про те, що він переспав із Кларою, в моєму паху починало щось нидіти. Мені не подобалося це почуття, оскільки я не міг його визначити. То не був гнів чи ревнощі. Був у цьому якийсь елемент, котрий я відчував досить непевно. Хай як це було нерозважливо, я сказав, майже плачучи:
— Я познайомив тебе з ним!
— Одначе це не означає, що я твоя власність! Добре, — буркнула Клара, — можливо, я й переспала з ним кілька разів. Але це не змінює мого ставлення до тебе.
— Але це змінює моє ставлення до тебе, Кларо.
Вона скептично глянула на мене:
— Тобі не сором казати таке? Коли ти прийшов сюди, від тебе смерділо сексом з якоюсь дешевою шльондрою!
Мене заскочили зненацька, тож я відповів:
— Вона не дешева шльондра! Я хотів її втішити, бо їй було зле.
Клара прикро засміялася; лють була зайвою:
— Луїза Форенд? Вона працювала на панелі, щоб потрапити сюди. Ти знав про це?
Тим часом дівчинка стояла, тримаючи м’яч і витріщаючись на нас. Я бачив, що ми лякали її, тому стримано сказав, намагаючись приховати гнів: