— Кларо, я не дозволю тобі пошити мене в дурні.
— Пхе! — відповіла вона з невиразною огидою й розвернулася, щоб піти. Я простяг руку, воліючи торкнутись її. Вона схлипнула і щосили вдарила мене у плече…
То була помилка з її боку.
Це завжди хибно. Річ не в тому, наскільки це раціонально чи виправдано, а у сигналах. Клара подала мені неправильний сигнал. Вовки не вбивають один одного з тієї причини, що менші та слабші вовки завжди здаються: вони падають на спину, оголюють шию і прибирають лапу, прагнучи показати, що їх переможено. А переможець фізично не може нападати далі. Інакше вовки давно вже зникли би. Із цієї-таки причини чоловіки зазвичай не вбивають жінок чи принаймні не забивають їх до смерті. Вони не можуть. Чим більше чоловікові кортить вдарити жінку, тим дужче його внутрішній механізм забороняє це. Проте, якщо жінка припуститься помилки й подасть інший сигнал, ударивши першою… Я стусонув Клару чотири-п’ять разів якомога сильніше — в обличчя, у груди, в живіт. Вона впала додолу, хлипаючи. Я сів коло неї, підняв її однією рукою і цілком холоднокровно ляснув її ще двічі. Це відбувалось абсолютно невідворотно, наче під диригуванням Господа Бога, але водночас я відчував своє важке дихання, наче щойно забіг на крутосхил. Кров стугоніла у вухах. Усе залилося червоним світлом.
Нарешті я почув, як десь далеко хтось плаче тоненьким голосом.
Підвівши голову, я побачив дівчинку Вотті. Вона витріщилася на мене з роззявленим ротом. По її широких синювато-чорних щоках текли сльози. Я рушив до неї, воліючи заспокоїти. Вона закричала і побігла за опору для винограду.
Я повернувся назад до Клари. Вона сиділа, не дивлячись на мене й закривши рукою рот. Вона прибрала руку — і її погляд застиг на тому, що було в ній. Це був зуб.
Я нічого не сказав. Я не знав, що говорити, і не змушував себе думати про щось. Розвернувшись, я покинув Центральний парк.
Не пам’ятаю, що робив упродовж наступних чотирьох годин. Я не спав, хоча був фізично знеможений. Кілька хвилин я сидів на тумбочці, потім пішов геть. Пам’ятаю, як я говорив із кимось; здається, то був приблуда, що повертався назад на корабель до Венери. Ми розмовляли про те, що працювати проспектором — ризиковано і цікаво. Потім я пам’ятаю, як обідав у буфеті. Весь час у моїй голові снувалась одна думка — вбити Клару. Я намагався втамувати всю ту лють, яка накопичилась і про яку навіть не здогадувався, аж поки Клара не натиснула на гачок.
Не знаю, чи вона мені колись пробачить. Я навіть не був упевнений, чи вона мала це робити і чи я сам хотів цього. Мені було важко уявити, що ми знову станемо коханцями. Та нарешті я вирішив, що треба перепросити.
Але Клари не було в кімнаті. І нікого не було, окрім пухкенької чорношкірої жінки, яка повільно перебирала одяг із жалісним обличчям. Коли я запитав про Клару, вона почала плакати.
— Вона поїхала, — жінка схлипнула.
— Поїхала?
— Ох, вона мала жахливий вигляд: хтось її побив! Вона привела Вотті, сказала, що більше не може її доглядати і віддала мені весь свій одяг. Що ж я робитиму з Вотті?! Я ж працюю.
— Куди вона поїхала?
Жінка підвела голову:
— Назад до Венери на кораблі. Близько години тому.
Більше я ні з ким не говорив. Я залишився сам у ліжку і якимось дивом заснув.
Прокинувшись, я зібрав усі свої речі: одяг, голографічні диски, шахи й наручний годинник, браслет гічі, який мені подарувала Клара. Я обійшов кімнати і продав усі свої речі, зняв кошти з кредитного рахунку й зібрав гроші докупи: вийшло всього тисяча чотириста доларів та якийсь дріб’язок. Я відніс усі гроші до казино на номер 31 на колесі рулетки.
Велика куля неквапно закотилась у чарунку — зелена, зеро.
Я пішов до пункту управління польотами й записався на перший-ліпший одномісний корабель і за двадцять чотири години був у космосі.
Розділ 23
— Робе, як ти насправді ставишся до Дена?
— Хай йому біс, а як ти гадаєш? Він спокусив мою дівчину.
— Робе, це звучить доволі по-старомодному і сталося багато років тому.
— Звісно.
Мені спадає на думку, що Зіґфрід поводить себе нечесно. Він установлює правила, а потім порушує їх. Я обурено кажу:
— Зіґфріде, закрийся! То все було давно, але не для мене, бо я тримаю його в собі. У моїх думках воно ще дуже свіже. Хіба це не твоє завдання: допомогти мені видобути весь той старий мотлох, щоб він висох, вивітрився й більше мене не паралізував?
— Робе, мені досі цікаво, чому це почуття таке свіже у твоїх думках.
— Зіґфріде, заради Бога!
Це один із тих моментів, які доводять, що Зіґфрід насправді дурень. Мені здається, що він не може обробляти комплексні вхідні дані. Коли до цього доходить, виявляється, що він просто робот і не може перетнути межі своєї програми. В основному він добре реагує на ключові слова, зрозуміло, не звертаючи уваги на значення. Також він реагує на дрібниці, що полягають у тоні чи м’язовій активності, яку він зчитує за допомогою давачів у килимку й пасках.
ПРО АРЕАЛ НАСЕЛЕННЯ ГІЧІ
Питання. Тобто навіть невідомо, який вигляд мав стіл гічі чи будь-який старий предмет хатнього вжитку?
Професор Геґрамет. Ми навіть не знаємо, на що скидався будинок гічі. Жодного разу їх не знаходили, лише тунелі. Вони полюбляли розгалужені шахти, на виході з яких були їхні кімнати. Також їм подобалися великі веретенуваті зали, загострені з кожного кінця. Одна є тут, дві на Венері й, можливо, напіввивітрені залишки такої зали знайдено у Світі Пеггі.
Питання. Я знаю, що є бонус, якщо знайдеш розумне інопланетне життя. Який же бонус буде, якщо знайти гічі?
Професор Геґрамет. Спочатку знайдіть, а відтак назвете ціну.
— Якби ти був людиною, а не роботом, ти зрозумів би, — кажу я.
— Можливо, Робе.
Щоб повернути розмову назад у потрібне русло, я кажу:
— Правда, це відбулося давно. Я не можу зрозуміти твоїх запитань, які не стосуються цього.
— Я ставлю такі запитання, щоб подолати суперечність у твоїх словах, яку відчуваю. Ти говорив, що тобі було байдуже, коли твоя дівчина Клара спала з іншими чоловіками. Чому те, що вона переспала з Деном, аж так важить для тебе?
— Ден ставився до неї неналежним чином!
Господи, але це правда. Він покинув її, коли вона загрузла, як муха у варенні.
— Робе, це через його ставлення до Клари? Чи таки через ваші стосунки з Деном?
— Ні! У нас із Деном не було ніяких стосунків!
— Робе, ти казав мені, що він був бісексуалом. Що можеш розповісти мені про ваш політ?
— Мєчніков мав двох інших чоловіків для забави! Але, друже, я не був із ним, чесно. Ох, — відповідаю я, намагаючись говорити спокійним тоном, щоб приховати ту незначну зацікавленість у цій дурній бесіді. — Правду кажучи, він кілька разів загравав до мене. Проте я сказав, що мене це не цікавить.
— Робе, у твоєму голосі, — говорить Зіґфрід, — більше злості, аніж у словах.
— Бодай ти запався!
Тепер, визнаю, я по-справжньому розсердився. Я ледве стримуюся:
— Ти допік уже своїми дурними звинуваченнями. Звісно, я дозволив йому обійняти мене кілька разів, не більше. Нічого серйозного. Я просто задовольнявся, щоб згаяти час. Мєчніков подобався мені: здоровий гарний хлопець. Почуваєшся досить самотньо, коли… Що тепер?
Зіґфрід видає звук, наче прочищає горло. Ненавиджу, коли він перебиває мене, не перериваючи.