— Що ти сказав щойно, Робе?
— Що? Коли?
— Коли твердив, що між вами не було нічого серйозного.
— Господи, я не знаю, що я казав. Не було нічого серйозного, і все. Я просто бавився, щоб згаяти час.
— Ти не вживав раніше слово «бавився», Робе.
— Невже? А яке ж?
Я прислухаюся до власної луни, аналізуючи її.
— Здається, я сказав «розважатися». Що не так?
— «Розважатися» ти теж не говорив, Робе. Що ти сказав?
— Не знаю.
— Робе, ти сказав: «Я просто задовольнявся».
Я знову стаю в захисну позицію. В мене таке відчуття, ніби я раптом дізнався, що обмочився або що в мене розстебнута ширінка. Я виходжу за межі свого тіла й аналізую власні думки.
— Робе, що ти маєш на увазі під «задовольнявся»?
— Ну, — відповідаю я зі сміхом, щиро вражений і в той самий час здивований, — справжня обмовка за Фройдом, чи не так? А ви розбираєтеся. Мої вітання програмістам.
Зіґфрід не реагує на мою люб’язну ремарку. Він дає мені кілька хвилин перетравити інформацію.
— Добре, — здаюсь я. Почуваюся незахищеним та дуже вразливим, пускаю все на самоплин і живу цим моментом, наче він триватиме вічно, як для Клари у її миттєвому та нескінченному падінні.
Зіґфрід м’яко відповідає:
— Робе, мастурбуючи, ти фантазував про Дена?
— Я ненавидів це, — відповідаю я. Зіґфрід чекає.
— Я ненавидів себе через це. Точніше, не зовсім так, а скоріше зневажав. Бідний я сучий син, чорти б мене взяли, огидний збоченець, який дрочить і мріє про те, щоб його трахнув коханець його дівчини.
Зіґфрід чекає, поки я ше щось скажу, а потім говорить:
— Гадаю, Робе, ти дійсно хочеш поплакати.
Він має рацію, але я нічого не хочу казати.
— Хочеш поплакати? — питає Зіґфрід.
— Я б дуже хотів, — відповідаю я.
— Тоді, Робе, чому б тобі не поплакати?
— Якби ж я міг, — зізнаюсь я. — На жаль, просто не знаю як.
Розділ 24
Я крутився, намагаючись заснути, і помітив, що кольори на системі керування польотом, розробленій гічі, почали змінюватися. Це сталося на п’ятдесят п’ятий день польоту і на двадцять сьомий день після повороту. Упродовж усього періоду система керування світила яскраво-рожевим, а тепер на ній з’явилися завитки чистого білого кольору. Вони збільшувалися та зливалися.
Я наближався до місця прибуття! Я не знав, куди, але наближався.
Мій маленький старий корабель — смердюча, незручна та нудна домовина, у якій я самотньо огинався майже два місяці, — летів набагато повільніше за швидкість світла. Я розмовляв сам до себе, грав у ігри сам із собою і втомився від себе. Я перехилився, щоб подивитись на оглядовий екран. Він зараз розташовувався нижче, оскільки корабель почав гальмувати. Там не було нічого цікавого. А, так, там сяяла зірка. Там було повно зоряних скупчень, що здавалися мені незнайомими: півдюжини блакитних зірок, колір яких варіювався від яскравого до дуже різкого.
Одна червона зірка вирізнялася своїм насиченим забарвленням, але не сяйвом, скидалася на кавалок червоного вугілля і мала вигляд досить загрозливий. Вона не була яскравішою за Марс, якщо на нього дивитися із Землі, проте мала огидніший і темніший червоний колір.
Я змусив себе зацікавитися.
ЗВІТ ПРО РЕЙС
Корабель 3-104, рейс 031D18. Екіпаж: Н. Ахоя, T. Захарченко, Л. Маркс.
Час у дорозі — 119 днів 4 годин. Місцезнаходження не визначене, але очевидно, що поза галактичним скупченням, у пиловій хмарі. Важко визначити зовнішні галактики.
Короткий опис: «На відстані, на якій можливе сканування, не знайдено жодних слідів планет, артефактів чи астероїдів, на які можна було би приземлитися. До найближчої зірки приблизно 1,7 світлового року. Припускаємо, що всі об’єкти, які тут колись були, знищено. На шляху назад у системі забезпечення життєдіяльності виникли несправності й Ларрі Маркс помер».
Це було непросто — після двох місяців відмови наближатися до всього, що оточувало, оскільки воно стало нудним або загрозливим — стати уважним і відкритим. Я увімкнув сферичний сканер і визирнув. Корабель почав повертати свою схему сканування, «розрізаючи» небо як помаранч, щоби проаналізувати його за допомогою камери й аналізаторів.
Майже одразу я отримав сильний і яскравий сигнал десь неподалік. Я негайно забув п’ятдесят п’ять днів нудьги та виснаження. Це було щось або надзвичайно велике, або дуже близько. Я навіть забув про те, що хотів спати. Я схилився над оглядовим екраном, спершись на руки й коліна, і побачив його: чотирикутно-площинний об’єкт, який наближався до екрана. Він весь випромінював усе більш яскраве сяйво. Чистого металу гічі. Об’єкт нагадував плиту з нерівною поверхнею, мав пласкі боки, на яких були округлі пухирці.
Я відчув приплив адреналіну й у моїй голові почали снувати образи різних смаколиків. Об’єкт зник, а я прикипів до аналізатора сканера, воліючи побачити, чим це закінчиться. Не було жодних сумнівів, що це щось корисне, питання тільки в тому, наскільки корисне. Можливо, користь була надзвичайною! Можливо, я відкрив цілий Світ Пеггі, й усеньке життя одержуватиму відсоток у мільйон доларів кожного року! А може, то просто порожня оболонка. Можливо. Мені здалося, що той грубий об’єкт… найбожевільніша ідея: цілий великий корабель гічі, до якого я міг потрапити або міг його облетіти; я уявив, що на ньому може бути тисячі чоловік і тонни вантажів! Мрії могли стати дійсністю; навіть якби вони не підтвердилися, то це могла бути закинута оболонка, у якій могла знайтися всього одна річ: одна маленька штукенція, один пристрій, які жодного разу ніхто не знаходив. Їх можна буде забрати, відтворити і запустити на Землі.
Похитнувшись, я вдарився кісточками пальців об спіраль, яка наразі сяяла м’яким золотистим світлом. Я відсмоктав кров і зрозумів, що корабель рухається.
Проте, він не мав рухатися! Програма цього не передбачала. Корабель повинен був зависнути на орбіті, яку мусив знайти згідно з програмою, і залишитися там, поки пілот не оцінить ситуацію й не ухвалить рішення.
Я збентежено озирнувся. Тепер зірка, що світилася, застигла рівно в центрі оглядового екрана; корабель вимкнув автоматичний сферичний сканер. Запізно я почув далекий гуркіт двигунів посадкового модуля. Ось чому зореліт рухався в бік об’єкта.
Над місцем пілота загорілося зелене світло.
Це неправильно! Зелена лампочка була встановлена людьми у Брамі; вона не мала жодного стосунку до гічі, а являла собою стару добру радіосхему, яка подавала сигнал, що хтось викликає мене. Хто це міг бути? Хто опинився біля мого свіжого відкриття?
Я увімкнув схему на клемній платі й закричав:
— Прийом!
Мені відповіли незнайомою мовою, але, здається, то була китайська. Утім, я чув людський голос, тому вже добре.
— Англійською, будь ласка! — заволав я.
— Хто ви у біса такий?
Пауза. Потім інший голос:
— Хто ви?
— Мене звати Роб Броудгед, — буркнув я.
— Броудгед?
Збентежене бурмотіння кількох голосів. Потім знову я почув той самий голос англійською мовою:
— У нас немає зареєстрованого проспектора на ім’я Броудгед. Ви з Афродіти?
— З якої Афродіти?
— На Бога, хто ви?! Послухайте: тут розташовано управління Брами-2 і в нас немає часу. Назвіть себе!
Брама-2!
Я вимкнув рацію і влігся, спостерігаючи за тим, як куля збільшується, попри настирливе зелене світло. Брама-2! Яке безглуздя! Якби я захотів потрапити до Брами-2, то міг зареєструватися на черговий рейс і прийняти зобов’язання платити відсотки за все, що знайду, чи безпечно полетіти як будь-який турист тим рейсом, котрим вже сто разів літали до мене. Однак я цього не зробив. Натомість я вибрав корабель з тими налаштуваннями, з якими ще ніхто не літав, і взяв на себе ризик, пройшовши через те, що й інші проспектори, трусячись від страху впродовж усіх п’ятдесяти п’яти днів.