— Я вже хочу назад.
— Хай вам чорт, Броудгеде! Хіба ви не розумієте, якого лиха зазнали? Ви зламали систему керування на панелі. Вас покарають щонайсуворіше.
Я ретельно все обдумав, а потім сказав:
— Дякую, але я краще ризикну.
— Невже ви не розумієте? На Афродіті гарантовано є залишки гічі. Можна полетіти у сотню рейсів і нічого не знайти.
— Панійко, — відповів я, — Я не можу марно літати у сотні рейсів, ані зараз, ані коли-небудь. Не знаю, чи взагалі буду ще літати, і я налаштований повернутися до Брами. Більше нічого сказати не можу.
Загалом я провів у Брамі-2 тринадцять днів. Виїзний пілот Естер Берговіч умовляла мене полетіти на Афродіту, напевне, через те, щоб я не займав місце, призначене для цінних вантажів, на її шляху назад до Брами. Іншим було байдуже, а про мене думали, що я божевільний. Я створював проблеми Ітуно, якого призначили відповідальним за утримання Брами-2 на невідомий термін. Формально я був нелегалом, не заплатив ані копійки подушного податку, бо не мав чим платити. Ітуно дістав повне право викинути мене у відкритий космос без скафандра. Він розв’язав проблему, призначивши мене вантажником. Я завантажував п’ятимісний корабель Естер предметами низької цінності. То переважно були молитовні віяла та взірці для аналізу з Афродіти. Це забрало два дні, а потім Ітуно призначив мене головним помічником до трьох чоловіків, які перероблювали скафандри для наступної групи дослідників Афродіти. Вони використовували смолоскипи гічі з метою пом’якшити метал, щоб зігнути його на скафандрах. Я не знав, як це робити. Щоб навчитися користуватися смолоскипом гічі на близькій відстані, треба два роки. Утім, мені дозволили підносити їм скафандри та листи металу гічі, а також інструменти, ходити по каву… й одягати скафандри по завершенню робіт, а потім виходити у відкритий космос, аби перевірити їхню герметичність.
Усі скафандри були герметичними.
На дванадцятий день із Брами прилетіли два п’ятимісні кораблі зі щасливими проспекторами, сповненими ентузіазму. Вони привезли непотрібне обладнання. Слух про Афродіту ще не встиг дістатися Брами й назад, тому новачки не знали, що саме їм насправді може знадобитися. Випадково серед них опинилася дівчина, колишня студентка професора Геґрамета, яка мусила провести антропометричні дослідження у Брамі-2. На свій власний розсуд Ітуно перекинув її до експедиції на Афродіту й оголосив про вітально-прощальну вечірку. Нас було більше, аніж господарів: 10 новачків і я, але кількість випитого господарями компенсувала це, тож вечірка вийшла відмінною. Я став знаменитістю. Новачки не припиняли дивуватися, що я угробив зореліт гічі, а сам вижив.
Мені навіть стало шкода залишати Браму-2… А про страх краще й не згадувати.
Ітуно налив мені рисового віскі на три пальці й запропонував тост:
— Шкода, що полишаєте нас, Броудгеде, — сказав Ітуно. — Ви точно не зміните думку? Зараз у нас більше броньованих кораблів і скафандрів, аніж проспекторів, але я не знаю, скільки так триватиме. Якщо ви зміните думку, коли повернетеся назад…
— Я не зміню думку, — сказав я.
Оголошення
ШИРОКОЛИСТИЙ ТЮТЮН, ВИРОЩЕНИЙ У ТІНІ та скручений вручну. 2 долари за цигарку. Тел.: 87-307.
ІНТЕРПОЛ РОЗШУКУЄ Аґосто Т. Аґнеллі. Зателефонуйте до служби безпеки Корпорації. Особі, яка надасть інформацію про місцезнаходження вказаної особи — винагорода.
ПУБЛІКУЄМО оповідання та вірші. Найкращий спосіб зберегти мемуари для ваших дітей за супернизькою ціною! Звертатися до представника видавця. Тел.: 87-349.
Є ХТОСЬ із Пітсбурга або Падаки? Я сумую за своєю домівкою. Тел.: 88-226.
— Банзай, — мовив Ітуно і випив. — Слухайте, а ви знаєте старого Бакіна?
— Шикі? Звісно. Він мій сусід.
— Переказуйте йому вітання, — він налив іще одну склянку. — Чудовий старигань, але чимось нагадує вас. Я був тоді з ним, коли він втратив обидві ноги: він потрапив під посадковий модуль, коли нам довелося скидати баласт. Ледь не помер. Поки ми доставили його до Брами, він увесь розпух і від нього тхнуло як із сортиру; довелося відтяти йому ноги. Я це й зробив.
— Так, він чудова людина, — сказав я неуважно, допиваючи склянку і підносячи, щоб іще налили. — Гей, а що ви мали на увазі, сказавши: «чимось нагадує вас»?
— Він теж ніяк не може набратися хоробрості, Броудгеде. Його частка дозволяє отримати Повну Медицину, а він ніяк не наважиться зробити це. Якщо він витратить її, то знову матиме ноги і зможе вирушити в політ. Але якщо він нічого не знайде, то прогорить. Тому й залишається калікою.
Я поставив склянку. Я більше не хотів пити.
— Бувайте, Ітуно. Я йду спати.
Дорогою назад я вагомішу частину часу писав листи Кларі, які навряд чи колись відправив би. Більше не було за що взятись. Естер виявилася на диво сексуальною як на маленьку повненьку жінку певного віку. Втім, будь-яка розвага набридає, а через те, що корабель був на`пхатий вантажем, ми не мали місця на інші заняття. Дні минали одноманітно: секс, писання листів, сон… та переживання.
Я переживав, чому Шикі Бакін вирішив залишатись інвалідом; це перегукувалося з переживаннями, чому я поводжусь аналогічно.
Зіґфрід говорить:
— Робе, у тебе втомлений голос.
Ну, це зрозуміло. Я провів вихідні на Гаваях. Я вклав певну суму грошей у туристичний бізнес, тому мені не довелося сплачувати жодних податків, щоб провести кілька чудових днів на Великому острові. Зранку була нарада з акціонерами, яка тривала дві години. Вечори я проводив з котроюсь із гарненьких острів’яночок, катаючись на катамарані з прозорим дном і спостерігаючи за великими скатами під нами, які випрошували крихти. Проте, на шляху назад доводиться постійно долати часові пояси. Це стомлює.
Але Зіґфріду це нецікаво. Йому байдуже на вашу фізичну втому, зламані ноги, його цікавить одне: чи снилося вам, як ви трахаєте свою матір.
Я кажу про це Зіґфріду:
— Я заморився, Зіґфріде. Як щодо невеличкої неформальної бесіди про мій Едіпів комплекс?
— А в тебе він є, Роббі?
— Здається, у всіх він є.
— Ти хочеш поговорити про нього?
— Не зовсім.
Зіґфрід чекає, я теж. Він знову став милим, і тепер його приймальню обставлено як хлопчачу кімнату згідно з модою сорокарічної давнини: голограма схрещених ракеток для пінг-понгу на стіні, фальшиве вікно з видом на заметіль у Скелястих горах Монтани, поличка для касет із записам книжок для хлопчиків («Пригоди Тома Соєра», «Загублена марсіанська раса» і… не можу прочитати інші назви) з голограмами. Кімната дуже затишна, але зовсім не схожа на мою дитячу кімнату. Та була малюсінька, вузька, а старий диван, на якому я спав, забирав майже весь простір.
— Робе, ти знаєш, про що хочеш поговорити? — м’яко запитує Зіґфрід.
— Звісно!
А потім я змінюю думку:
— Втім, ні. Не впевнений.
Насправді я знаю: щось дуже різко зайшло мені в голову, коли я повертався з Гаваїв. Політ тривав п’ять годин, половину з якого я ридав. Дивина! Поряд сиділа мила дівчина, наполовину гаваянка, наполовину біла, вона летіла на схід. Я одразу ж вирішив із нею познайомитися. Стюардеса була та сама, що й минулого разу, і її я знав краще.
Тож я сидів на останньому кріслі в салоні першого класу НПЛ. Стюардеса приносила мені напої, а я базікав з милою напівгаваянкою. І щоразу, як дівчина засинала, у туалеті чи тоді, коли стюардеса дивилася в інший бік, я задихався від тихих і сильних схлипів, а сльози текли рікою.
А коли хтось із них на мене дивився, я усміхався, був напоготові фліртувати.
— Ти лише хочеш розповісти, що відчуваєш цієї секунди, Робе?
— Зіґфріде, я розповів би через хвилину, якби знав що.