— Справді не знаєш? Ти що, не можеш просто зараз згадати, про що думав, поки мовчав?
— Звісно, можу!
Я вагаюсь, а потім кажу:
— Чорт забирай, Зіґфріде, я просто чекаю, коли мене будуть вмовляти. Мене щось пройняло вчора. Було боляче. Ох, ти навіть не уявляєш, як було боляче! Я плакав, мов дитя.
— А що саме тебе пройняло, Роббі?
— Я намагаюся тобі розповісти. Це через… ну, частково через матір. Але це також, ну, знаєш, через Дена Мєчнікова. У мене були… ці…
— Робе, мені здається, ти хочеш розповісти про те, як фантазував про анальний секс із Деном Мєчніковим, слушно?
ЗВІТ ПРО РЕЙС
Корабель A3-77, рейс 036D51. Екіпаж: Т. Паррено, Н. Ахоя, Е. Німкін.
Час у дорозі — 5 днів 14 годин. Місцезнаходження — поблизу Альфи Центаври А.
Звіт: «Планета схожа на Землю, має буйну рослинність.
Рослини здебільшого жовтого кольору. Атмосфера схожа на суміш гічі. Планета з теплим кліматом, без полярних снігових шапок. Температурний діапазон охоплює температуру, аналогічну тропічній та екваторіальній на Землі, а також помірну, яка змінюється ближче до полюсів. Тваринного життя чи його слідів (метану тощо) не виявлено. Декотрі рослини є хижими; рухаються дуже повільно, вириваючи ліаноподібні корені, а потім обкручуючись і заново пускаючи коріння. Вимірювання показали, що їх максимальна швидкість становить 2 км/год. Артефактів не виявлено. Паррено та Німкін висадилися й повернулися зі зразками рослин, але померли внаслідок реакції, схожої на дію отруйного сумаха. У них на тілі з’явилися величезні пухирі. Відтак, Паррено та Німкін почали скаржитися на біль, свербіж і сильну задуху, ймовірно, викликану рідиною, що почала накопичуватись у легенях. Я не взяв їх на судно, не відкривав посадковий модуль і не дозволив йому стикуватися з кораблем. Я залишив їм особисті повідомлення, потім скинув посадковий модуль і повернувся без них»
Висновок Корпорації: Зважаючи на репутацію Н. Ахої, його не буде покарано.
— Ага. Маєш гарну пам’ять, Зіґфріде. Я плакав через матір. Частково…
— Робе, ти говорив мені це.
— Так.
Я замовкаю. Зіґфрід чекає, я теж. Здається, я хочу, щоб мене ще більше вмовляли, і через деякий час Зіґфрід бере ініціативу до своїх рук:
— Подивимося, чи зможу я тобі допомогти, Робе, — каже він. — Яким чином плач за матір’ю і фантазії про анальний секс із Деном пов’язані між собою?
Я відчув, що всередині мене щось коїться — наче щось м’яке і мокре у грудях перетекло до горла й почало там булькотіти. Я зрозумів: коли заговорю, мій голос буде тремтіти і звучатиме зовсім жалюгідно, якщо я не контролюватиму його. Тому я намагаюся робити це, хоча чудово знаю: в мене немає таких таємниць від Зіґфріда, адже за допомогою своїх здавачів він може дізнатися про те, що відбувається всередині мене, з тремтіння тріцепсів чи вологості моїх долонь.
Та я все одно намагаюся. Тоном викладача біології, який розповідає, з чого складається препарована жаба, я говорю:
— Розумієш, Зіґфріде, мама любила мене. Я знав це, і ти теж. То була логічна демонстрація, бо в неї не було вибору. А Фройд казав, що хлопчик, упевнений, що мати не любить його, виросте невротиком. Лише…
— Ну, Роббі, це не зовсім так. До того ж, ти корчиш із себе розумника. Ти ж знаєш, що не хочеш робити такий довгий вступ. Ти ухиляєшся від відповіді, правда ж?
Іншого разу за ці слова я вирвав би всі мікросхеми з його чіпів, але цього разу Зіґфрід правильно налаштував мене. Тож погоджуюсь:
— Хай буде так. Але я знав, що мама любила мене. Вона не могла з цим нічого вдіяти! Я був її єдиним сином. Мій батько загинув… не треба прочищати горло, Зіґфріде, я незабаром дійду до цього моменту. Логічно, що мама любила мене, і я розумів це, навіть не сумніваючись, але вона ніколи не говорила про свою любов. Ніколи.
— Тобто вона жодного разу не казала: «Синку, я люблю тебе!»?
— Ні! — кричу я, але потім опановую себе. — Точніше, прямо не говорила. Тобто, коли мені було років вісімнадцять і я вкладався спати, вона зізнавалася своїм друзям… тобто, подружкам, що вважає мене справді за незвичайну дитину. Мама пишалася мною. Я не пам’ятаю, що саме тоді зробив — виграв якийсь приз чи знайшов роботу. Проте, тієї хвилини вона пишалася мною, любила мене і сказала це… Але не мені.
— Робе, будь ласка, розповідай, — звелів Зіґфрід через кілька секунд.
— Я й розповідаю! Дай мені дві-три хвилини; воно ж болить. Здається, ти називаєш це «матірний біль».
— Робе, не став собі діагноз. Просто розкажи. Дай волю почуттям.
— Дідько.
Я дістаю цигарку і заклякаю. Зазвичай цигарка добре допомагає, коли із Зіґфрідом починаються проблеми, оскільки майже завжди збиває його на суперечку про те, що я намагаюся посилити напруження замість позбутися його; але цього разу відчуваю надто сильну огиду до самого себе, Зіґфріда, ба навіть до своєї матері. Я хочу з цим покінчити і говорю:
— Дивися, Зіґфріде, як усе було. Я дуже любив маму і знаю — тобто знав! — що вона любила мене. Знаю, вона не вміла це показувати.
Раптом я усвідомлюю, що кручу цигарку в руці, але забув її запалити. Дивно, але Зіґфрід загалом ніяк це не прокоментував. Я одразу веду далі:
— Мама ані слова не казала до мене. Та й не тільки це. Дивно, Зіґфріде, та я не пам’ятаю навіть, що вона торкалася мене. Ну, не зовсім так насправді. Вона іноді цілувала мене в голову на ніч. А ще розповідала казки і завжди була поряд, коли треба. Але…
Мені доводиться зупинитися, щоб не загубити контроль над голосом. Тому я глибоко, спокійно вдихаю крізь ніс, намагаючись сконцентрувати потік повітря.
— Але бачиш, Зіґфріде, — розповідаю я, подумки вимовляючи слова наперед. Те, що вони звучать чітко й збалансовано, радує мене. — Мама нечасто мене торкалась. Окрім певних випадків. Вона дуже добре ставилася до мене, коли я хворів. А це траплялося часто. Знаєш, усі, хто живе біля харчових шахт, постійно застуджуються, слабують на шкірні недуги. Тож мама давала мені все, чого я потребував. Вона була поряд. Лише Бог знає, як вона одночасно трималася на роботі й доглядала мене. А коли я захворів…
Через кілька секунд Зіґфрід говорить:
— Далі, Роббі.
Я намагаюсь, але однаково доводиться зосереджуватися. Тому робот каже:
— Промов це якомога швидше, ну ж бо! Не переживай, що ти сам себе не зрозумієш чи це буде якась нісенітниця. Просто скажи ті слова.
— Ну, вона міряла мені температуру, — пояснюю я. — Знаєш, пхала в мене термометр, тримала його там… нуу, близько трьох хвилин, а потім виймала і дивилася на нього.
Я на межі крику. Я хочу, щоб це трапилось, але спочатку бажаю пережити це; воно збуджує мене майже так, як тоді, коли вирішуєш позалицятися до якоїсь жінки, й не хочеш із головою пірнати у стосунки, але таки починаєш. Я досі контролюю свій голос і вибудовую речення таким чином, щоб не збитися, поки не закінчу. Зіґфрід мовчить. За кілька секунд я вичавлюю із себе:
— Бачиш, Зіґфріде? Дивина та й годі! Я прожив 40 років і досі маю про кохання дивовижне уявлення: це коли тобі щось пхають у зад.
Розділ 25
Поки я був у рейсі, у Брамі багато чого змінилося. Підвищено подушний податок: Корпорація вирішила позбутися деяких зайвих трутнів на кшталт мене та Шикі; погана новина полягала в тому, що моєї передплати на проживання вистачить не на 2—3 тижні, а лише на 10 днів. До Брами виписали кількох вчених із Землі — астрономів, фахівців з інопланетних технологій, математиків, навіть старий професор Геґрамет прилетів сюди. Він дістав ушкодження через раптову зміну швидкості під час старту, але жваво вистрибував тунелями.