Брама нагадує клуб за інтересами, у якому ніхто не знає, скільки його членів зараз перебувають у місті. Луїза Форенд полетіла; її чоловік, Сесс, терпляче ніс вахту, чекаючи на неї чи на другу доньку, щоб знову вирушити в рейс. Він допоміг мені перебратися назад до своєї кімнати, у якій тимчасово проживали три угорки, які згодом вилетіли у рейс на тримісному кораблі. Переїзд не забрав багато сили: я ж нічого не мав, окрім того, що придбав у буфеті.
Лиш одне не змінювалося — Шикі Бакін, який завжди поводився привітно і взагалі завжди був на місці. Я запитав його, чи чути щось за Клару. Він відповів заперечно.
— Робе, тобі треба знову вирушити в рейс, — агітував Шикі. — Більше тобі нічого не залишається.
— Так.
Я не сперечався; поза сумнівом, він мав рацію. Можливо, й зроблю це… Я сказав:
— Я хотів би припинити бути таким боягузом, Шикі. Я просто не знаю, як змусити себе сісти у корабель. Мені бракує сміливості провести сто днів під загрозою смерті.
Шикі захихотів, зістрибнув із тумбочки й поплескав мене по плечу.
— Тобі не потрібна велика сміливість, — промовив він, злітаючи назад на тумбочку. — Це треба лише впродовж одного дня, щоби просто сісти у корабель і вирушити в політ. А після цього сміливість уже не потрібна, бо ти все одно не маєш вибору.
— Гадаю, я зміг би, — відповів я, — якби теорія Мєчнікова про коди кольорів себе виправдала. Однак екіпажі поверталися мертві з деяких таких «безпечних» рейсів.
— Робе, то просто статистика. Рівень безпеки й успіху дійсно зріс. Так, не набагато, але зріс.
— А мертві залишаються мертвими, — наполягав я. — Утім, напевне, слід знову поговорити з Мєчніковим.
Шикі здивовано глипнув на мене і повідомив:
— Він у рейсі.
— А коли вилетів?
— Приблизно тоді, коли й ти. Я гадав, ти знаєш.
Я вже й забув.
— Сподіваюся, він знайшов ту золоту жилу, яку шукав.
Шикі почухав підборіддя своїм плечем, тримаючи рівновагу за допомогою лінивих помахів крилами. Потім він зістрибнув із тумбочки і полетів до п’єзофона.
— Так, — сказав він, натискаючи кнопки. На екрані з’явилася панель із локаторами. — Рейс 88-173, — прочитав Шикі. — Бонус — 150 000 доларів. Негусто, правда?
— Я гадав, він полетить заради чогось більшого.
— Ну, — відповів Шикі, читаючи, — він його не знайшов. Тут написано, що він повернувся вчора пізно вночі.
Оскільки Мєчніков наполовину пообіцяв, що поділиться зі мною своїми знаннями, було доцільно поговорити з ним. Утім, я був не такий розважливий, а лише перевірив, що він повернувся з якимись знахідками, але окрім премії, нічим не міг похвалитися. Тому я так і не зустрівся з ним.
Насправді я обмаль робив тоді, а просто тинявся Брамою.
Брама — не найбільш підходяще місце у Всесвіті, щоб жити, та я знайшов, до чого взятися. Тут було цікавіше, аніж на харчових шахтах. Кожна година наближала звіт інженера, але я зміг не думати про нього постійно.
Я випивав у «Блакитному пеклі», знайомився з туристами, членами екіпажів із крейсерів, які навідувалися до Брами, проспекторами, котрі повернулися, новачками, що постійно прибували зі спекотних планет. Здається, шукав собі нову Клару, але ніхто не траплявся.
Я перечитував свої листи, які писав на своєму шляху назад із Брами-2, а відтак порвав їх. Натомість я написав дурнувату коротку записку з вибаченнями та освідченням у коханні, а потім відніс її до радіорубки, щоб надіслати на Венеру. Проте Клари там не було. Я забув, що переміщення орбітами Гомана — це дуже повільна справа. У відділі реєстрації польотів її зореліт швидко знайшли; то був прямокутний орбітальний літальний апарат, який увесь час стикував апарати з трикутним крилом для міжпланетних польотів у площині екліптики. Згідно із записами, Кларин корабель стикувався з вантажним кораблем, який прямував на Марс, а потім з лайнером, придатним для великих перевантажень, що летів на Венеру; ймовірно, вона пересіла на котресь із суден, але я не знав, на яке саме. Жоден із тих кораблів за місяць не встиг дістатися пункту призначення.
Я відправив копії на обидва кораблі, але ніхто не відповів.
Я ледь не знайшов собі дівчину в особі третього каноніра з бразильського крейсера. Нас познайомив Френсі Херейра.
— Це Сьюзі, моя кузина, — сказав Френсі під час знайомства; пізніше він повідомив мені особисто: — Хочу сповістити, Робе, що я не маю родинних почуттів до двоюрідних братів та сестер.
Члени усіх екіпажів час від часу діставали відпустку до Брами. Як я вже казав, тут не Вайкікі й не Канни, але краще, аніж голий кістяк бойового судна. Сьюзі Херейра була дуже юною. Вона сказала, що їй дев’ятнадцять. Служити на бразильських кораблях можна від сімнадцяти років, але вона й на те не виглядала. Вона погано розмовляла англійською, але щоб разом випивати в «Блакитному пеклі», цього було досить, а коли ми опинились у ліжкові, виявилося, що наші тіла говорять краще за слова.
Таємнощі
ШУКАЄМО напарників для польоту, які розмовляють англійською й не палять. Можливо, ви хочете вкоротити собі життя (і власні ресурси забезпечення життєдіяльності), але не ми. Тел.: 88-775.
ВИМАГАЄМО, щоб проспектори теж були представлені у Раді «Брама Корпорейшн»! Масовий мітинг завтра о 13:00 на рівні «Крихітка». Запрошуємо всіх охочих!
ВИБІР РЕЙСІВ, перевірено практикою. Повністю індивідуалізованй шлях до ваших мрій. Запечатана книга на 32 сторінки розповість вам, як цього досягти, 10 доларів. Вартість консультації — 25 доларів. Тел.: 88-139.
Проте, Cьюзі навідувалася сюди лише раз на тиждень, а мені треба було гаяти купу часу.
Я перепробував геть усе: відвідував заняття у групах медичного підсилення, відпрацьовував любов до інших людей та позбувався ворожості, брав участь у групових обіймах, прослухав курс лекцій, який читав старий Геґрай, обговорював аспекти астрофізики, щоб знати, як отримати наукову премію від Корпорації. Я ретельно використовував час, тому все встиг і постійно відкладав прийняття рішення.
Читачу, не думай, що я свідомо запланував гаяти час: я жив від дня до дня, а це тягнеться довго. У четвер до Брами прилетять Сьюзі та Френсі й ми зможемо пообідати у «Блакитному пеклі». Потім Френсі піде тинятися наодинці або знайде дівчину, з якою плаватиме у Верхньому озері. Я та Cьюзі ж вирушимо до моєї кімнати, і травичка дозволить нам поплавати в тепліших водах на ліжкові. Після обіду ми підемо трішки розважитись. У четвер увечері читають лекції з астрофізики. Там можна послухати про діаграму Герцшпрунґа — Рассела, про червоні гіганти, блакитні карлики, нейтронні зірки й чорні діри. Лектор — старий опасистий пройда, що приїхав з якогось забутого ліцею під Смоленськом. Він масно жартував, але, попри це, у його словах була поезія та краса. Він просторікував про старі зірки, завдяки котрим з’явилася наша галактика, бо вони «випльовували» силікати й карбонат магнію, що з них утворювалися планети, а також вуглеводні, з яких зрештою постали люди. Він розповів про нейтронні зірки, що сильно викривляли гравітацію навколо них; ми знали про них, оскільки два екіпажі загинули таким чином: їхні кораблі розлетілися на шматки, оскільки вони вийшли у реальний простір занадто близько до одного з таких надщільних карликів. Він розповідав про чорні діри, на місці яких раніше були щільні зірки. Їх можна було виявити лише завдяки тому, що вони поглинули все навколо, навіть світло; вони не просто добряче вигнули силу тяжіння, а загорнулися в неї, як у ковдру. Лектор описував зірки, які були тонкі, мов повітря, велетенські газові хмари, що світилися, протозорі в Туманності Оріона, які тільки-но почали дозрівати і перетворюватись в окремі скупчення теплого газу. Через мільйони років там з’являться нові сонця. Його лекції були дуже популярними, прийшли навіть бувалі проспектори, як-от Шикі чи Мєчніков. Слухаючи лектора, я відчував дива та красу космосу. Він занадто величний і неосяжний, щоб його боятися. Вже згодом я порівняв потоки радіації та рівнини розрідженого газу із собою — з тендітним, наляканим і чутливим витвором, яким було моє тіло. А коли мені спадало на думку полетіти до тих далеких титанів, усередині все стискалося.