— Ворожбит, знахар, заклинач духів, що зазирає у майбутнє. Прибув у володіння пана, коли почув про його… труднощі…
І Руал затнувся, нажаханий власними словами.
А вельможа раптом напружено подався вперед, запитливо вдивляючись у обличчя своєї жертви; далі заговорив повільно, підозріливо:
— ПРО ЯКІ труднощі міг ти почути, бурлако?
У його насторожених круглих очах Руал прочитав раптом, що випадково влучив просто в ціль. Цієї миті він шкірою відчув можливий порятунок і кинувся сторчголов у несподівано відкриту лазівку:
— Панові краще знати, — промовив багатозначно і вказав очима на єгерів.
Вельможа завагався. Ільмарранен чекав, переступаючи ослаблими ногами.
— Поїдеш із нами, — кинув вельможа і розвернув коня.
Кабінет герцога у його великому помпезному замку поєднував у собі щось на зразок мисливського музею і парфумерної крамниці. З обвішаних зброєю стін оскляніло вирячалися з півдюжини оленячих голів: поміж них рябіли дешеві лубки: над головами чарівних пастушок солодко цілувалися голуби. Маленький стіл біля каміна вкривала безліч скляночок, від яких різко пахло, і Руалові час від часу робилося зле від того густого запаху.
Він подолав чималий шлях, прив’язаний за пояс до сідла — то кроком, то бігцем; потім нескінченно довго чекав на прийом у смердючій кімнаті для слуг, звідки неможливо було втекти, а ось тепер до заніміння рук тасував і перетасовував важку колоду карт, гарячково намагаючись відшукати спосіб порятунку. Він не відшукувався ніяк.
Герцог сидів у кріслі навпроти; над його головою люто щирилися ікла трофейного кабана, який теж знайшов свій останній притулок на стіні кабінету. Кабан і вельможа були схожі, як брати.
У Руала змокли долоні, а рятівна думка й досі не приходила. У розпачі він пожбурив карти на стіл:
— Ця колода не підходить, ваша світлосте… На неї падало світло повного місяця.
Герцог засопів, але заперечувати не став. По його знаку лакей приніс іншу колоду.
У Руала перед очима злилися в одну пляму обличчя вельможі й кабаняча морда. Далі зволікати було нікуди, і він почав нерівним голосом:
— Безліч труднощів і небезпек оточує вашу шляхетну світлість…
Герцог насупився ще більше.
— Войовничі сусіди зазіхають на землі й угіддя вашої шляхетної світлості…
Герцог скам’янів обличчям. «Не те,» — розпачливо подумав Руал. Карти лягали на стіл як попало; пікова дама нахабно мружилася, а чирвовий валет, здавалося, глузливо посміхався.
— Гаманець вашої шляхетної світлості останнім часом спорожнів…
Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі вельможі. Руал судомно ковтнув і, змахуючи піт з чола, зацьковано озирнувся.
І тоді він побачив її.
Маленька золота фігурка — дрібничка, прикраса туалетного столика. Золота ящірка зі смарагдовими очима. Руалові навіть здалося, що він відчув на собі зелений погляд.
Він спохопився й поквапливо продовжив:
— Головні ж труднощі, головне лихо полягає в іншому… Воно, це лихо, заволоділо всіма помислами вашої шляхетної…
І тут йому здалося, що в маленьких лютих очицях герцога промайнуло щось нове, й воно було схоже на зацікавлення. Руал сповнився натхнення і заходився тягти слова, сподіваючись-таки на те єдине, що доведе його право називатися ворожбитом і порятує від шибениці:
— Воно, це лихо, не дає вам спокою ні вдень, ані вночі…
Так, герцог закліпав очима. Швидко і ніби злодійкувато, що зовсім не в’язалося з його манерами. Закліпав і весь подався вперед, наче бажаючи перехопити слова співрозмовника раніше, ніж вони злетять із його вуст.
— Ні вдень… — повторив Руал з притиском, бо ніяк не міг намацати вірного шляху, ні… вночі…
І вельможа почервонів! Раптово, болісно, як наречена на порозі спальні; почервонів і відсахнувся, суплячись і щосили намагаючись опанувати себе.
Руал зрозумів. Ця розгадка обіцяла порятунок. Карти замиготіли в його руках, як шпиці колеса, що скажено крутиться.
— Знаю! — проголосив він якомога голосніше. — Знаю, як тяжко вашій світлості в ту мить, коли після тяжкої праці й марних зусиль палкий любовний порив вашої шляхетної світлості закінчується гірким розчаруванням! Знаю, яка герцогиня невдоволена і якими образливими словами вона засмучує вашу світлість! Знаю, що сам вигляд подружнього ложа…
— Тс-с-с! — засичав герцог, бризкаючи слиною.
Тремтячими руками він згріб зі столу карти, побоюючись, очевидно, що вони ще й не те можуть розповісти.
Руал знесилено відкинувся на спинку стільця і вимучив слабку подобу тієї особливої переможної посмішки, якою сяяв колись чудовий маг Ільмарранен.