— О, як ви будете винагороджені, ваша шляхетна світлосте!
Перед заходом сонця запах парфумів у кабінеті герцога був остаточно переможений іншим запахом, могутнім, пронизливим, як вереск поросяти, що вмирає під ножем. Вельможа, наділений тонким нюхом, затискав собі носа.
— Час надходить! — оголосив Марран. — Напій готовий. На вашу світлість чекає обряд — і відразу по тому ніч чудових утіх!
Герцог болісно закашлявся.
Двір замку був повен збуджених, заінтригованих людей. На вежі чатував кухарчук, зобов’язаний повідомляти про положення сонця стосовно обрію. Згасли печі на кухні, спорожніли кімнати для слуг, навіть стражники від звідного мосту залишили свої пости й разом із усіма витріщалися на герцогські вікна.
На високому балконі в покоях герцогині виднілася постать самітниці.
А чоловік і володар готувався до ночі дивовижних утіх. У вбранні, що складалося з самої тільки мотузки від похоронного дзвона, прикрашеної пучечком волосся з локонів дванадцяти незайманок, у нашийнику найкращого собаки на червоній м’ясистій шиї герцог переступав босими ножиськами просто по кам’яній підлозі. В одній руці нещасливий чоловік тримав чашу з напоєм, на поверхні якого плавали палені пера, а іншою міцно стискав почервонілі ніздрі.
— Де божу більше… — по-страдницьки шепотів він.
— Уже-і! — заверещав з вежі кухарчук-спостерігач. — Сонце сідає!
— Час! — прошепотів гарячково збуджений Руал. — Починаємо обряд! Повторюйте за мною, тільки голосно! Чим голосніше ви промовите заклинання, тим сильніше буде… Ну, ви розумієте… Починаємо!
І люди, що зібралися на подвір’ї, від подиву й ляку присіли всі як один, коли з герцогських покоїв раптом долинув пронизливий крик:
— Ба-ра-ха-ра-а! Мнлиа-у-у!
Заойкали жінки, зашепотіли чоловіки. Не посвячені в ретельно збережену герцогом таємницю, вони робили зараз найфантастичніші припущення. А герцог то могутньо ревів, то верещав, зриваючи голос:
— Ха-за-вздра-а! Хо-зо-вздро-о!
У короткий проміжок між його завиваннями таки зумів пробитися кухарчук, який волав з вершечка вежі:
— Край! Сонце сіло!
Крики обірвалися.
— Пийте! — вигукнув Руал і спритно кинув у чашу з напоєм цвях із підкови здохлої кобили. — Пийте залпом і йдіть до неї!
Від першого ковтка очі герцога вилізли з орбіт, тому він не побачив мстивої посмішки знахаря.
У чаші залишився тільки цвях. Герцог кашляв, зігнутий у три погибелі. Коли він підвів очі, обличчя Руала знову було уважне й співчутливе:
— Ідіть… Але пам’ятайте — з кожним кроком слід висмикувати по волосині незайманки з цього пучка… Не можна помилитися, не можна пропустити кроку, або висмикнути відразу дві волосинки… Ідіть же, ваша світлосте!
Герцог, хилитаючись, рушив до сходів. Руал чув, як ляпали його підошви та як зосереджено він бурмотів — відраховував волосинки.
Руал почекав, поки кроки віддалилися, і прожогом кинувся до вікна. Юрба зустріла його появу збудженим гулом, але Марран дивився не вниз, на подвір’я, а на рожеве призахідне небо. До нього він і звернувся з красномовною промовою:
— О, Небо! Поверни його шляхетній світлості здатність любити пані герцогиню і будь-яку жінку, котрої він забажає! Поверни йому цю можливість, якої він давно вже позбавлений! Зроби це, о Небо! Ти знаєш, як важко здоровому чоловікові бути схожим на євнуха!
Юрба змовкла при перших словах, ошелешено вислухала всю промову і нарешті вибухнула враженими вигуками. Руал до половини вистромився з вікна й простяг руку, вказуючи на балкон герцогині:
— А тепер до пана герцога повернеться його сила! Це здійсниться!
Захоплені вигуки були йому відповіддю. Люди, скупчені під вікнами, лізли один одному на плечі, задирали голови й тицяли пальцями в бік високого балкону.
Руал перевів подих і тихенько відійшов від вікна.
Вдень він намагався запам’ятати розташування сходів і коридорів і все одно мало не заблукав, поспішаючи до виходу.
Десь у глибині замку чалапав герцог, позначаючи свій шлях волосинками дванадцяти незайманок.
Коні, залишені в стайні без догляду, переступали з ноги на ногу. Марран поспіхом вивів сяк-так осідланого вороного жеребця.
Міст було піднято. Руал узявся за держак іржавого ворота — він повертався неймовірно важко, ривками.
Міст повільно опускався; ось між його темним краєм і стіною почало швидко розгортатися небо, а щілина щохвилі розширювалася. Руал, надсаджуючись, крутив далі.
Міст нарешті ліг упоперек рову, відкриваючи дорогу до порятунку.