Герцог, імовірно, вже взяв дружину в свої обійми.
Руал скочив у сідло.
Втікаючи щодуху, він не міг почути прокльонів герцога, який так осоромився, здавленого реготу його челяді та знущань герцогині. Він не бачив, як споряджали погоню, які страшні віддавалися накази — він мчав стрімголов крізь темний ліс і стискав рукою сховану в кишені золоту ящірку, винагороду за працю.
Каратів став першим порівняно великим містом на нашому шляху. Його вузькі вулички були дбайливо вимощені кругляком, майстерні та крамнички прикрашені мистецькими вивісками, а жителі славилися нечуваною чванливістю — найостанніший місцевий бурлака поглядав на прибулих зарозуміло, мов принц.
Ми зупинилися, як годиться, у найкращому готелі. Він виявився доволі пристойним кам’яним будинком, а відведені нам багатокімнатні апартаменти були справді гарні. Власник готелю, якого вразила моя магічна велич, сам показав кімнати й навіть допоміг слугам внести поклажу, при цьому намагаючись не втрачати накрохмаленої гідності.
Мені урочисто запропонували вписати своє ім’я в готельну книгу, що я й зробив, тобто надряпав упоперек розграфленої сторінки: «Великий маг Дамир, що подорожує з власної потреби, в супроводі слуги».
Коли за господарем зачинилися стулки дверей, Ларт, який був у доброму гуморі, одним махом зім’яв мою розкішну постіль під шовковим укриттям.
— Нарешті… — пробурмотів він, простягаючи ноги в запилених ботфортах.
Справді, надто багато було в нас за плечима кепських трактирів і брудних заїжджих дворів.
Я підійшов до вікна — просто навпроти готелю розташувалася ратуша, величезний годинник на вежі показував пів на п’яту, а внизу лежала залита післяполудневим сонцем головна площа міста Каратов. Погукували торговці, статечно простували поважні городяни й тинялися вуличні хлопчаки; просто під вікнами цокала черевичками гарненька квіткарка. Вона відчула мій погляд, підвела голову й чарівно зашарілася. Я з солодким хвилюванням згадав про свій чорний зі сріблом костюм чарівника й усміхнувся до неї поблажливо. Дівчина заточилася, прошкутильгала кілька кроків, озирнулась і стрельнула в мене очицями через плече.
О так, це містечко обіцяло величезні можливості.
— Не гаятимемо часу, — сказав Ларт у мене за спиною. — За півгодини ти отримаєш запрошення.
Серце моє закалатало; я швидко озирнувся, але, навчений досвідом, нічого не спитав.
Ларт заклав ногу на ногу:
— Тебе запросять до мера на вечірку, влаштовану на честь одного іменитого подорожанина, що відвідав місто… Ти здогадуєшся, якого?
Я роззявив рота. Мабуть, це було вже занадто.
— Там буде вся місцева знать, — провадив Ларт, — а також цехові майстри, начальник варти й так далі, всі з дружинами й доньками. Попереджаю: тебе схочуть оженити. Погоджуватися чи ні — твоя справа.
Я розгублено, дурнувато всміхнувся.
— Далі, — Ларт потягся і сів. — Там будуть найбільш значні купці-товстосуми. Тебе, можливо, схочуть підкупити.
Я не витримав і невпевнено спитав:
— Навіщо?
Ларт роздратовано струснув головою:
— Помовч… Завжди знайдеться, навіщо… Я все це розповідаю не для того, щоб вислуховувати дурні запитання… Отже, магів там не буде, крім, природно, тебе. Ти, звичайно, великий і могутній, про це вже я подбаю. Твоя ж справа — по секрету повідомити всім і кожному, що ти володієш таємницею. Нечуваною таємницею… Базікай, вихваляйся, привертай увагу. Ти зараз — принада.
— Принада? — перепитав я, здригаючись.
Ларт із досадою поморщився:
— У переносному значенні… Мені потрібні чутки, слід викликати зацікавлення твоєю персоною… Присягаюся канаркою, дехто давно мав би виявити до тебе інтерес!
І він заходився крокувати по кімнаті, з лиховісним виглядом потираючи руки:
— Щось повинно статися… Вона себе виявить… Давно вже час, або Орвін остаточно схибився!
— Господарю, — спитав я обережно, — ми й досі шукаємо Третю Силу?
Він призупинився. Сказав після паузи:
— Ми шукаємо того, хто вкаже на того, хто знає, що це таке.
Останні його слова потонули в ревінні годинника на вежі, який пробив п’яту. І ледве вмовк останній удар, у стулку дверей тихенько зашкреблися:
— Пане чарівнику… Вам послання…
— Це запрошення, — пробурмотів Ларт.
…Це справді було запрошення — рожевий аркуш паперу, візерунчастий, пахучий і, по-моєму, навіть напомаджений. У правому верхньому куті його красувався герб міста Каратов, цілком складений із грізних і величних символів: списів, пік і ощерених левів. Посередині, у вибагливій рамці, містився красномовний текст із найнижчим проханням до пана чарівника відвідати вечірку пана мера в ратуші, о восьмій.