— О, як важко носити в собі жахливі таємниці…
Мер скосив на мене око, не відриваючись від тарілки, й привітно розтяг лискучі масні губи, однак не перестав при цьому жувати:
— … ше ання, ане внику!
Я ще трохи потупцював поруч, але мер, очевидно, вважав ту подобу останньої фрази достатньою і цілком переконливою, а тому з вдоволеним воркотінням продовжив трапезу, більше не вдостоюючи мене своєї уваги. Я ще потупцював і рушив у обхід довгого столу за годинниковою стрілкою.
Бенкет досяг апогею. Я раз у раз намагався почати розмову із тими, що їли, але це було так само марно, як пропонувати глухареві під час його шлюбної пісні ознайомитися з правилами правопису. Лакеї, що носилися з тацями, час від часу налітали на мене, мало не збиваючи з ніг. Я ухилявся, щоб не потрапити їм під ноги, якоїсь миті заточився, змахнув руками, намагаючись зберегти рівновагу, й дивом порятувався, бо несподівано втонув у ніжно-рожевому, пишному криноліні.
Я підвів очі — над криноліном був тоненький, затягнутий у корсет стан, вище — круглі оголені плечі, а ще вище — чарівне рожеве личко якоїсь здивованої білявки. Тож падіння виявилося удачею цілого вечора.
По моїх вибаченнях ми деякий час любенько базікали. Я встиг поскаржитися на тяжку долю чарівників, пов’язану з постійним збереженням таємниць, і кілька разів прикластися до білих, пахучих, унизаних перснями ручок, перш ніж дама обурено скрикнула й миттю про мене забула, тому що її сусідка, товстунка в зеленому оксамиті, виловила з тарілки моєї співрозмовниці чудовий шматок смаженого м’яса. Спроби поновити бесіду успіху більше не мали — красуня була змушена з подвоєною увагою захищати відвойований шматок.
Ця поразка мене доконала. Розчавлений, знищений, я похитувався від голоду серед бенкетуючих. Змучений і зневірений, мусив забиратися геть.
Біля виходу з зали я наткнувся на Ларта, який жував курячу ніжку. Коридором віддалялися жіночий сміх і шелест спідниць.
— Браво, — сказав Легіар, шпурляючи кістку в куток.
Я мало не заплакав.
Падав холодний, майже осінній дощ. Дорога розмокла; змучений жеребець зі стайні герцога насилу переступав важким, обліпленим брудом копитами. Кінь, очевидно, знав кращі часи — втім, його вершник також.
Коли Руал полишив замок, він спершу петляв, аби збити зі сліду погоню в нічному лісі, а далі мчав світ за очі цілу ніч і половину наступного дня. Затримувався тільки, щоб напитися з колодязя при дорозі та напоїти коня. Потім довелося ненадовго зупинитися — обоє були вкрай знесилені.
Руал квапився скоріше опинитися на безпечній відстані від скаженого кабана, якого так нагадував зганьблений герцог. Переночував абияк у мокрій копиці й дав коневі перепочити, а далі продовжив свій шлях, який вірніше було б назвати втечею.
Дощ почався на світанку й до вечора не вщухав. Жеребець послизнувся на вибоїні та почав кульгати.
Дотепер Руал намагався уникати людських поселень, побоюючись, що їхні жителі можуть передати його в руки герцога. Нині ж, очевидно, подітися було нікуди — кінь шкутильгав дедалі сильніше, а вершник два дні й ріски в роті не мав. До того ж, замок залишився далеко позаду — Руал сподівався, що погоня втратила його слід, та й володіння герцога, зрештою, не безмежні.
Тому, коли зі стіни дощу виступив раптом затишний хутірець, обнесений частоколом, Руал не став звертати з дороги, як досі. Кінь пожвавішав, зачув житло; Руал підбадьорливо поплескав його по шиї і рушив просто до масивних воріт.
Ворота були замкнені зсередини на засув. Руал відбив собі руки, перш ніж у відповідь на його стукіт відчинилося оглядове віконце й у ньому закліпало заспане блакитне око:
— Чого треба?
— Пустіть переночувати чесного й доброго мандрівника, — сказав Руал, намагаючись здаватися якомога чеснішим і добрішим.
Око оглянуло його з голови до ніг, презирливо примружилося, а його власник невдоволено спитав:
— Скільки даси?
У Руала не було ні шеляга, якщо не рахувати золотої статуетки, ретельно захованої за пазуху. Тому він запобігливо посміхнувся і запропонував:
— Я відробити можу.
Око кліпнуло, і оглядове віконце безцеремонно зачинилося.
— Зажди! — закричав зляканий Руал. — Зажди, вторгуємося!
Віконце відчинилося знову, і блакитноокий крізь зуби повідомив:
— На базарі торгуються, ти, голодранцю! А в нас хазяїн бурлак усяких не тримає!