Він упав перед батьком навколішки, з його руки випали дві мідні монетки й закотилися в траву.
Стало тихо — не свистів батіг і вже не стогнав Варт, тільки ревно плакав хлопчина:
— Він не брав… Це я… Пробач…
Хазяїн тупо дивився на нього й безгучно жував губами.
Потім усі, крім юнака, який непорушно лежав на траві, подивилися на скорченого під стіною, стиснутого в грудку Ільмарранена.
…Руала били всі.
Спершу його несамовито хльоскали батогом, потім куховарка в сльозах лупила по спині ціпком:
— На! Маєш! Ясновидець нікчемний, підлий змій!
Потім хазяїн тицяв його в живіт чобітьми:
— Ось тобі, приблудо! Отримуй своє, пес!
Потім наймити всі разом накинулися і били, толочили, тягали за волосся, плювали в обличчя, поки Руал не знепритомнів.
Напівживого, його викинули в рівчак, повний крижаної води, яка й привела до тями. Він чув голоси:
— Не здох часом?
— Та начебто здох… Ясновидець…
— А ти притопи його про всяк випадок…
— Охота бруднити руки…
Голоси віддалилися. Руал ворухнув рукою — і намацав за пазухою дивом уцілілий серед залишків одягу згорток.
Марран лежав у рівчаку на узбіччі широкого шляху, перед очима в нього звивався в мокрій глині причавлений каменем дощовий хробак — смикалося захльостувалось петлями слизьке кільчасте тіло, крізь рожеву шкіру проглядали темно-фіолетові нутрощі.
Захлинаючись у каламутній калюжі, Руал відчував себе таким само нікчемним, мерзенним розчавленим хробаком, що корчиться в очікуванні своєї жалюгідної смерті.
— Ось що, дорогенький, — сказав Ларт наступного по відвідинах ратуші дня. — Я ще раз переконався, що в серйозних справах твоя допомога така ж ефективна, як виловлювання бліх щипцями для каміна. Тому сьогодні тобі доручається стерегти наші кімнати.
Я не мав чого заперечити — просто з сумом спостерігав, як він збирається, засовує в гаманець пригорщу золотих монет і вирушає на пошуки міфічних слідів міфічної Третьої Сили в місті Каратові. Зачиняючи за собою двері, Ларт кинув через плече:
— І не здумай переступати порогу, навіть якщо готель раптом спалахне!
Його кроки стихли на сходах. Я відчув себе в’язнем кам’яного мішка, ніби на глум оточеного розкішшю та комфортом.
Годинник на вежі навпроти пробив одинадцяту ранку. Я потинявся по кімнатах, потім сів на підвіконні і заходився роздивлятися перехожих. Усі вони видавалися мені зараз чужими і нікчемними людьми, дурними й чванливими; серед жінок не відзначив жодної, котра здавалася привабливішою за облізлого тхора. Гірко зітхаючи, я згадував рідні місця, корчмаря, що наливав мені в борг, і любоньку Данну, для якої я був учнем чарівника. По склу повзла муха — я жорстоко з нею розправився.
У цю мить сердечного смутку мені почувся стукіт у двері. Неприємно вражений, я завмер. Стукіт повторився, вже виразно, хоча й неголосно.
Я налякався, тому що вдавати чарівника за дорученням і в присутності Легіара — це одне, й зовсім інше — зображати магічну велич наодинці, ризикуючи власною шкурою. Я легкодухо вирішив зачаїтися.
Стукіт, однак, повторився. Я весь підібгався й рушив до дверей, на ходу намагаючись виробити бодай трохи переконливішу для мага лінію поведінки.
— Чого вам треба? — гримнув я, відчиняючи двері.
За два кроки від мене злякано кліпало волошковими очима чарівне створіння в чіпці та фартушку покоївки. Я охнув.
— Пане чарівник… — тонким тремтячим голоском проспівала ця пташка. — Перепрошую… Прибирання… Вибачте… — й вона присіла до землі в незграбному реверансі.
Не вірячи своєму щастю, я відступив усередину кімнати. Пташка трохи збадьорилася, втягла в номер цебро з водою та щітку з довгою ручкою.
Їй, можливо, виповнилося шістнадцять. На зріст була мені по плече, адже і я не велетень. З-під накрохмаленого чіпця вибивалися рудуваті кучерики, а на рожевому писочку з круглими щічками прочитувалася кумедна рішучість виконати важку й небезпечну місію — прибирання кімнат чарівника.
Доля зглянулась-таки на мене й вирішила винагородити за провал на вечері в мера.
Пташка взялася до роботи — витягла з цебра волохату ганчірку, з якої капала вода, спритно накрутила її на щітку та запхала під крісло, на яке я негайно видерся з ногами. Намагаючись не дивитися на мене, волошкові оченята серйозно потупилися.
— Як тебе звуть? — запитав я недбало.
— Мірена… — скромно відповіло волошковооке створіння.
Я відчував дедалі більшу наснагу. Пташка ялозила ганчіркою по підлозі, рукави її сукенки задерлися до ліктів, оголюючи тоненькі білі руки, а чепець з’їхав на чоло, відкриваючи ззаду, на шиї, чарівний руденький кучерик.