Працювала вона абияк — я, бувало, мив підлогу куди швидше та чистіше. Не без зусиль я пригнітив у собі порив дати їй урок вологого прибирання. Ось вона випросталася, зворотним боком долоні забираючи від очей неслухняні пасемця — і зустрілася поглядом зі мною. Рожеві щоки її тепер зовсім почервоніли.
— Чи не буде люб’язний пан чарівник… — пролепетіла вона, — покликати пана свого слугу, щоб карниз…
Вона затнулася.
— Що, люба? — перепитав я прихильно.
— Карниз… Протерти… — прошепотіла вона, — високо, я не дістану…
Я нарешті зрозумів — вона збиралася зітерти пилюку з карнизу над вікном, до якого їй було, як до неба.
— А мого ледаря досі нема, — проказав я засмучено, — я, бач, послав його сьогодні з важливим дорученням. Що ж робити?
Вона покусала губки, потім рішуче струснула головою і полізла на підвіконня.
Якби її рука була хоч наполовину довша, бідолашна, можливо, й дотяглась би до карнизу, коли б стала навшпиньки. Я спостерігав за її впертими акробатичними вправами, поки не витримав — підійшов ззаду, взяв за стан і підняв вище.
Важила вона, як однорічне кошеня. Під корсетом відчувалися теплі реберця. Дівчина смикнулася від несподіванки, але незабаром затихла, повисіла хвилину без руху й нарешті струснула мені на голову пучку дрібної білої пилюки.
Я обережно поставив її на підвіконня. Не дивлячись, вона зіскочила на підлогу й кинулася до свого цебра, ніби сподіваючись від нього допомоги й захисту.
— От і впоралися, — сказав я лагідно.
Волошкові очиці були широко розплющені, кволі груденята під фартушком ходором ходили.
— Чарівники дивний народ, Мірено, — почав я, роблячи крок їй назустріч. — Їм доводиться подорожувати, боротися з чудовиськами, допомагати людям… Тобі, наприклад, потрібна допомога?
Вона відступила, тримаючи перед собою ганчірку, як білий прапор. Я посміхнувся мудро й стомлено:
— Дитя моє, чарівники не такі, якими здаються… Поглянь на мене. Тобі здається, я молодий? Але я вже побачив таке, чого ти й уявити не можеш… Облиш свою ганчірку. Я вчинив безліч подвигів… А тепер хочу спокою. Поклади ганчірку на підлогу. Просто спокою, і щоб у грубці тріскотів вогонь, і ніжний друг був поруч… Покинь же врешті-решт ганчірку!
У неї були сухі, гарячі губи. Ганчірка ляпнула на підлогу і здійняла бризки.
— О, пане чарівник… — шепотіла пташка, здригаючись і відступаючи. — Я завжди ніяковію перед поважними панами… А чаклунів не бачила взагалі… Ні, я знаю своє місце, пане чарівник! Я просто служниця, я боюся шляхетних панів!
— Не бійся мене, дитя моє… Я нещадний до ворогів, але ти — ти інша річ…
Я звалив її на плече і поквапно поволік у спальню. По-зрадницьки зарипіли вхідні двері.
Звичайно, всюдисущий Ларт, який завжди з’являється вчасно, відповів на моє замішання скептичною посмішкою.
Мірена відхекувалась, поправляючи чепець.
— Я не перешкодив, мій пане? — угідливо спитав Легіар.
Я промимрив щось невиразе, а пташка раптом спохопилася:
— Ой, пане слуго! А я ж не прибрала у вашій кімнаті!
Вона миттю підхопила цебро, ганчірку та щітку й пірнула в кімнатку для слуг. Ларт провів її оцінюючим поглядом, гмикнув і квапливо рушив услід. Я залишився посеред вітальні, в калюжі води.
Мірена не поверталася. Звук ганчірки, що ялозить по підлозі, незабаром стих. Я підійшов до портьєри, яка закривала вхід у кімнату для слуг, і прислухався. Знайомий тонкий голосок збуджено повторював:
— А я тоді кажу, що боюся поважних панів, особливо чарівників!
— А слуг не боїшся? — діловито поцікавився Ларт.
— Слуг — ні… — відповіла збентежена пташка.
Стало тихо. Потім тонкий голос прохально залепетів щось, виразно вимовив кілька разів «не треба». У мене зсудомло щелепи.
За портьєрою впало щось важке. Голосок спершу був прохальний, та за мить уже став благальним, а далі й зовсім затих. Щось заспокійливе проворкотів Ларт.
Лунко вдарив годинник на вежі.
Я відчув, що в мене спітніли ноги, повернувся і пішов геть, намагаючись втекти від приголомшуюче палкого шепотіння.
І тут мене зупинив дивний звук, що не мав жодного відношення до пристрасті, — неголосний, але виразний, він лякав, як шипіння отруйної змії. Скрикнув Ларт — я не чув раніше, щоб він так кричав. Це був зойк переляку. Я кинувся назад і одним махом відкинув портьєру.
Мірена, маленька дурненька Мірена стояла посеред кімнати в самій сорочці, з розпущеним по плечах, розпатланим волоссям. Обличчя її змінилося до невпізнанності, очі закотились. Рот був напіврозтулений, губи і язик не рухалися, і все-таки виразно, надто виразно з її горлянки раптом вирвався чужий, низький голос: