Підійшов пес, глянув на Руала сумними очима, все розуміючи. Руал зітхнув і відломив йому шматок.
— Нетутешній? — поцікавилася одна з молодиць, смаглява, з яскравими рум’янцями на щоках, судячи з усього, досить добросердна.
Ільмарранен кивнув, продовжуючи зосереджено, з насолодою жувати.
Повз них проходили десятки ніг — у наглянцьованих чоботях, у драних черевиках, а частіше босих, чорних від засмаги. Дно воза з широкими щілинами нависало над головою, захищаючи від палючого серпневого сонця. Пес доїв шматок, яким поділився з ним Руал, і прилаштувався за колесом.
— Твій собака? — спитала інша молодичка, теж рожеволиця, але з розсипом ластовиння по всьому обличчю. — Ух і здоровенний, жах!
Руал похитав головою:
— Прибився…
Перша молодиця впоралася зі своїм бубликом і витягла звідкись жменю смажених горішків. Лузаючи їх, неквапно спитала:
— То що нового?
— Де? — не зрозумів Руал.
— У світі… Адже ти мандрівник?
— Мандрівник, — відповів Ільмарранен по нетривалому роздумі.
— Ну, що бачив?
Руал міркував незвично повільно, туго. Болісно потер перенісся й нарешті вичавив із себе:
— Скрізь люди… І життя теж… Скрізь…
Молодиць він більше не цікавив.
Руал сидів і з гіркотою намагався згадати хоча б одну зі своїх колишніх барвистих промов, здатних заворожити слухачів на довгі години. По дерев’яному ободу колеса повзла зелена кузька.
На віз, під яким вони розташувалися, хтось кинув порожню діжку. Згори посипалися пил і дрібні соломинки, молодиці в один голос вибухнули лайкою, їм незлостиво відповів густий бас. Ільмарранен зрозумів, що час іти звідси.
— Чуєш, ти, мандрівниче, — спитала раптом чорнява, — а що про вовкулаку чувати?
Руал здивувався:
— Про вовкулаку?
Чорнявка сплеснула руками:
— Глянь, уся околиця про вовкулаку торочить, а цей очі витріщив!
— Ну, перевертень, вовчисько такий! — поблажливо пояснила ряба. — То людина він, і не відрізниш, а то вовк здоровенний, людей жере. Десятьох уже загриз, і ніяк не можна його вистежити.
Цієї миті той, хто гугнявив басом, гепнув на віз другу діжку, схоже, майже повну.
Чорнява, мистецьки лаючись, вилізла назовні. Руал кивнув веснянкуватій і вибрався теж. Пес, який терпляче очікував на нього, скочив і закрутив хвостом.
— Ото причепився, — сказав йому Ільмарранен.
Торговище жило своїм горлатим, строкатим, невгамовним життям. У кошарах несамовито бекали вівці, покірні селянські коні занурювали морди в торби з вівсом, почеплені їм на шиї, тьмяно поблискувала сонна риба на слизьких від луски прилавках. Руал шукав іще якогось заробітку. Пес не відставав ані на крок, поки базарна колотнеча не занесла обох углиб м’ясних рядів.
Тут сталася маленька пригода — з надр кривавого царства м’ясників з’явилася раптом зграя величезних, вгодованих тельбухами собак. Руалів пес видав щось подібне до «Ах!» і сів на хвіст, наче в нього підігнулися лапи. Наступної миті зграя здійняла нестерпний гавкіт, кинулася на чужинця, й атака миттєво переросла в гонитву.
Руал завмер, безпорадно озираючись, неспроможний бодай щось почати. Гавкіт і вереск стрімко віддалилися, потім ненадовго наблизилися знову, й нарешті розчинились у лементі базарного натовпу.
Ільмарранен відчув себе нестерпно самотнім. Глухо стукотіли об колоди сокири м’ясників.
— Не стовбич на проході, роззяво!
Руала сердито відштовхнули вбік; намагаючись встояти на ногах, він ударився об чиюсь спину. Той, кого він ненароком штовхнув, похитнувся, але встояв. Ільмарранен схопився за дерев’яний стовпець, який утримував пістряве накриття ятки.
— Даруйте… — пробурмотів Руал.
Чоловік, якого він штовхнув, був худорлявий, невисокий і з одягу більш схожий на городянина, ніж на сільського жителя. Зараз на його тонкому смаглявому обличчі лежала квітчаста тінь від ятки, у напівтемряві приязно зеленіли звужені іронічні очі.
— Нічого, — неголосно відгукнувся незнайомець, — буває.
Ільмарранен піймав себе на тому, що досі його розглядає, зніяковів і відвів погляд.
Власник ятки, що вигулькнув невідомо звідки, нагримав на обох:
— Ну-бо, проходь, не заступай товару!
Незнайомець поблажливо посміхнувся і відійшов. Руал, сам не знаючи навіщо, відійшов слідом.
— Нетутешній? — спитав його незнайомець.
— Начебто… мандрівник, — відгукнувся Ільмарранен.
Той покивав.
— Ви ніби теж… не з цих країв, — по нетривалій паузі припустив Руал.
— Я комерсант, — охоче повідомив незнайомець, — подорожую, прицінююся…