Всередині, у півмороку, до якого не відразу звикло око, серед безладно накиданих барил, лантухів і дерев’яних ящиків безформною купою тремтіла величезна, сіра істота, яка забилася в куток — Руал бачив у плямі курного світла тільки передню лапу й притиснуте порване вухо.
— О Небо… пробурмотів Ільмарранен і відсахнувся. — Мій пес!
А події тим часом розвивалися. По той бік халабуди голосно радилися:
— Підпалити — і край…
— Дурний — підпалити! Там у мене товару на два дні…
— Згадаєш про свій товар, коли ця тварюка на тебе кинеться!
— Давайте, люди, збирайте солому.
— Взагалі ж, осиковий кілок потрібен…
— А хто в сарай піде, га? Солому збирай!
— На сусідів перекинеться! Усе погорить до пня…
— Відтягніть воза! Дітей заберіть!
Слідом за Свеном Руал обігнув дощану будівлю і проштовхався до тих, що радилися. Жінка, котра здійняла галас, аж захлиналася розповідаючи цікавим:
— Вовчисько, ох і вовчисько! Шерсть дибки… Як гляне — а погляд людський, мало не говорить… Я так і обімліла, а він — у сарай…
Хтось засумнівався:
— А ти не плутаєш? Може, привиділося?
— Як же, привиділося! — стрепенулася жінка. — Я пику його запам’ятала, він у людській подобі тут шаснув… А вовком став — іклиська до землі, й посміхається!
Хтось підтвердив:
— Якщо посміхається — точно він…
Недовірливий не здавався:
— Зазирнути б, подивитися…
— Тільки спробуй! Двері, бач, завалили й правильно зробили. Гляди, ще обернеться знов людиною та втече.
Цікаві налякано ойкали, в той час як біля привалених мішками дверей порядкував міцний, серйозний чоловік у полотняному фартусі:
— Соломою обкладемо довкола… Сторожу поставимо, щоб не вирвався. Справа серйозна, що нам твій товарі — нагримав він на власника халабуди, боязкого літнього торговця, що ламав руки й мало не плакав:
— Та на інших же вогонь перекинеться, подумайте, люди! Не можна цього робити, це руйнація!
Свен смикнув Руала за рукав:
— Ох і рішучий народ… Як гадаєте, спалять?
— Кого? — глухо спитав Руал.
Свен закліпав вузькими зеленими очима:
— Вовкулаку… Кого ж іще?
Хтось уже мостив солому навколо халабуди. «Вовчисько, вовчисько!» — скрекотіла жінка, з якої все почалося. Голосив хазяїн приреченого товару. Шепотілися зацікавлені.
Руал повернувся і почав вибиратися з юрби. Йому хотілося піти — геть, куди очі світять, не бачити й не чути ще однієї публічної розправи.
Люди галасували, шепотілися, хтось наважився глянути в щілинку і з криком відскочив: «Вовк!». Руал прискорив крок.
Із халабуди раптом почулося тужне виття, від якого холола кров. Юрба відсахнулася, хтось зловтішно сказав:
— Підпалять тебе, то не так завиєш!
Руал зупинився. Ні, подумав він. Тільки не втручатися. З мене годі.
Виття повторилося, тоскне, безнадійне, передсмертне. Юрба галасувала. Ільмарранен, не усвідомлюючи, що робить, повернув назад, розштовхуючи, спотикаючись і наступаючи на чиїсь ноги. Ні, не втручатися нізащо. Нехай роблять, що хочуть.
Оберемки золотої соломи надавали халабуді охайного, святкового вигляду. Люди кидали ще й ще. Виття стихло.
Руал зробив останнє зусилля, протиснувся вперед, і виявився просто перед чоловіком у полотняному фартусі. Той здивовано витріщився на нього. Ільмарранен озирнувся на юрбу.
Чоловіка, жінки, підлітки, насторожені, перелякані, роздратовані… Нічим їх не зворушиш. Нічому не повірять. Поб’ють, а халабуду таки підпалять. Світле Небо, навіщо мені це все? Давно мене били?
— Підпалюйте, дурні, — сказав Ільмарранен голосно й поблажливо. — Ну ж бо, спаліть свій товар, свої вози, свої намети. Гадаєте, перевертень вам пробачить? Та він з’явиться до вас уночі, й ранком вас знайдуть у ліжках охололими, але з підсмаженими п’ятами!
— Що ти верзеш! — роздратовано буркнув чоловік у фартусі.
— Я верзу?! — повернувся до нього Руал. — Та ти про перевертнів що-небудь знаєш? Ти знаєш, що таке розлючений, убитий не за правилами перевертень? Ти хоч одне заклинання в житті чув?
Ільмарранен говорив переконано, палко, виважено. Юрба навколо зімкнулася щільніше, голосніше загомоніла:
— Заклинання, каже.
— На перевертня заклинання.
— Але ж справді…
— Та підпалюй, не слухай…
Власник сараю підскочив до Руала, схопив його за рукав:
— І я кажу, не треба палити… І я те саме кажу!
— Цілий буде товар твій, — сказав Руал недбало. — І вас, дурні, я врятую від кошмарної помсти цієї тварюки…