— Забирайся геть, самозванцю, — сказав чоловік у полотняному фартусі, але якось непереконливо, в’яло сказав. Руал підняв руки, закликаючи до уваги:
— Зараз. Я. На ваших очах. Вижену вовкулаку туди, звідки він прийшов, у безодню! Оболонка його є собака. Ви побачите на власні очі!
— Браво! — почулося з юрби. До Руала підскочив скуйовджений Свен:
— Слухайте його, люди! Він може! Він уже вигонив перевертня, він воскрешав мертвих, він говорив із вітром і травою! Слухайте чарівника!
Щось усередині Руала болісно стислося, але він не виказав цього, знову підняв руки:
— Мовчіть! Замовкніть на дві хвилини!
Стало відносно тихо. Руал повернувся обличчям до стіни. Йому здалося, що колись робив це. «Слухайте чарівника»… Руала охопив страх перед невдачею. Він закусив губу, намагаючись не згадувати обличчя Варта, юнака з хутора. Герцог… Розбійники… Навіщо він починає все спочатку, чому не може просто промовчати, як усі? Дурнувата, смертельно небезпечна гра.
За його спиною захвилювалася юрба. Відступати було нікуди.
— Вийди! — гучно проказав він.
Миттєво залягла тиша. Руал набрав у груди повітря:
— Виганяю тебе… У болото, у туман, у безодню, що засліплює пітьмою… Не торкай людського тіла, ні кості, ні крові, ні м’яса, ні серця, ні жил, ані печінки… Заклинаю, виганяю, у безодні замикаю!
У нього зірвався голос. Зате раптом завили навколо всі примовклі до цього пси. Завили на одній моторошній ноті й кинулися навтьоки. У юрбі зчинилося сум’яття, хтось квапився втекти, розштовхуючи інших. Що це? — подумав Руал. Поруч подав голос Свен:
— Відкрийте вхід! Відтягніть мішки, хутко!
Охочих не знайшлося, тож він сам узявся до справи.
Ільмарранен байдуже дивився, як він перевертає мішки, надсаджуючись, відтягає їх від входу. Потім Руал відіпхнув ногою останній мішок, що перепиняв шлях, відчинив низькі рипучі двері й ступив у темряву.
З кута зацьковно дивилася на нього пара нещасних, змучених очей.
— Ходи сюди, — прохрипів Руал. Намацав у півмороку вухо, вологий ніс, зашийок, що здригався.
— Біжи, — прошепотів Ільмарранен. — Іди звідси. Зараз…
Він погладив пса по зашийку, потім рішуче стис у кулаці шерсть і потяг його до виходу, звідки падало курним променем денне світло з відчинених дверей.
Юрба зойкнула.
— Оболонка його є — собака, — сказав Ільмарранен якомога гучніше й розтис пальці.
Звір на мить присів, оглушливо гавкнув і рвонувся вперед, просто на людей, що разом відсахнулися. Заверещали жінки, залилися гавкотом собаки — а величезний сірий пес помчав геть, рятуючи своє життя, і миттю зник, супроводжуваний загальним страхом і собачою зграєю. До Ільмарранена підійшов Свен, осяйно посміхнувся, ні слова не кажучи, похитав головою і потис йому руку.
— Дякую, я не голодний, — бурмотів Руал, відпихаючи тарілку зі смаженою телятиною. — Годі…
Він обважнів і трохи осоловів від щедрої, смачної, любовно приготованої їжі. Пригощали власник халабуди й кілька шанувальників, які з’явилися в Руала після подвигу з вовкулакою. Поруч за столом прилаштувався Свен — той їв мало, зате говорив не вгаваючи:
— Я вражений! Досі до тями не прийду! За десять хвилин позбавити людей перевертня, який замордував околиці! Любі мої, цей чоловік врятував ваш товар і ваші життя. І як легко, і разом з тим як мужньо! Браво, дорогий Руале. Господарю, дайте йому ще печінки.
Ільмарранен мотав головою, відмовляючись; величезними ковтками поглинав молоде вино й вдячно посміхався Свену.
Коли ніхто не чув, той наближав свої губи до Руалового вуха й давлячись реготом шепотів:
— Браво, Руале! А коли ви зметикували, що це пес?
Або:
— Виходить, порване вухо? Комедія, справжня комедія!
Руал незмінно знизував плечима й промовляв поблажливо:
— Не смішіть людей, Свене… Який вовкулака серед білого дня?
Той реготав безгучно, але заразливо, до сліз.
Спекотний день потроху переходив у задушливий вечір, поволі розходився базар. Низки возів тяглися додому, у селище, гості ж здалеку лаштувалися побіля вогнищ, готуючись і заночувати тут-таки, під возами. На вцілілий по відвідинах перевертня хлівець навішено було величезний замок, його власник довго прощався з Руалом, дякував, потискав йому руку. На охололому небі спалахнули перші зірки.
— Куди ви тепер? — спитав Свен, коли вони вдвох побрели спорожнілим шляхом. — Де заночуєте?
— А я не ночуватиму, — замислено озвався Руал. — Ітиму далі… Вночі не спекотно.
— Не сидиться, — з розумінням кивнув Свен. — Тягне вперед, невідомо куди, аби в дорогу, аби йти, начебто підошви сверблять… Адже так?