Хазяїн спробував удати, що нічого серйозного не сталося, однак цілу ніч не давав мені спати, крокуючи туди-сюди по кімнаті.
Далі всі пішло, як раніше.
Замкнений у номері, я, привчений до тривалої вимушеної самотності, взявся розкладати пасьянси. Це заняття стало мені єдиною розрадою. За довгі тужливі години старенькі карти настільки витерлися, що складно було відрізнити даму від короля. Я перекладав їх так і сяк і думав: за що мені випала така доля, чого хоче мій хазяїн, і чи не втекти взагалі… Аж раптом повернувся ключ у замковій шпарині й на порозі став Ларт, та який! Дуже давно не був він такий захоплений.
— Ну нарешті щось варте уваги! — вигукнув він майже весело. — Збирайся-но, пане чарівнику, сьогодні в нас надзвичайно важливий візит! — і одним рухом змів мої карти, а пасьянс же саме підходив до кінця, і вдало розкладався, а це буває вкрай рідко!
Сповнений недобрих передчуттів у очікуванні чергової авантюри, я почистив чорний зі сріблом костюм — парча вже витерлася, подекуди стирчали неохайні нитки — чоботи й потьмянілу шпагу в піхвах. Я неохоче змушував себе вдягатися, а Ларт походжав по кімнаті, клацав пальцями й базікав без угаву (це він-бо)!
— Вона купчиха й власниця кількох мануфактур, місцева знать за нею бігає, випрохуючи подачки, мер заборгував їй на роки наперед, половина товарів на ринку належить їй… Але найцікавіше — вона, ця купа золота, має тут славу чаклунки, ні більше ні менше! Якийсь у неї чорний кіт, що збирає зілля, і якась книга…
Він умостився на столі, худим задом перекинув порожній свічник. Я похмуро слухав його, натягаючи чоботи.
— Книга! — пристрасно повторив Ларт. — За деякими ознаками можна судити, що це — ти тільки вдумайся — одна з ранніх копій Заповіту Першого Віщуна!
О Небо, знову!
— Ви говорили, що його насправді не було, — нагадав я.
Він підхопився:
— Це мусимо з’ясувати… Чи справжня книга — раз, — він загинав довгі пальці, — тексти про появу Третьої Сили — два, і найголовніше… Твоя справа — зачарувати бабусю: захоплюйся її чарівним даром, поки не видуриш книгу хоча б на півгодини… Вона її береже, мов зіницю ока, ретельно ховає і не продає ні за які гроші. Але тобі, як побратимові по чарівництву, покаже. Я цього разу буду чимось на кшталт твого учня, втаємниченого в магічні дійства, зрозуміло?
Він посміювався і потирав руки, а я перед дзеркалом насував на лоба капелюх і при цьому кривився в нього за спиною.
Втім, купчиха була не така вже й стара, та, мабуть, і непогана свого часу на вроду. На її випещеному білому обличчі неважко було прочитати звичку й смак до необмеженої влади, а залу, в якій нас удостоїли аудієнції, було оздоблено під «печеру чаклунки». В’язки сушених трав по стінах, опудало гігантської жаби під стелею, змії в пташиних клітках і клуби диму з каміна — ймовірно, там курилися пахощі.
Господарка сиділа в різьбленому кріслі з високою спинкою, одягнена в якусь подобу шовкового плаща. Я приклався до міцної, напахченої парфумами руки й отримав у відповідь прихильний кивок головою під каптуром. Далі мені запропонували оббитий оксамитом табурет, і зав’язалася церемонна бесіда.
Довелося вислухати довгі міркування про властивості ефіру, метаморфози трав, виникнення нічого з нічого й перехід у щось, марення і сни, значення числа п’ятнадцять з половиною і технології приготування опудал із їжаків. Час від часу вона запитувала про мою думку з особливо важливих питань, і тоді Ларт, що стовбичив позад мене, боляче щипав мене за лопатку, а я йорзався на табуреті й захоплено повторював визубрену перед цим фразу:
— Ваші знання, міледі, поза сумнівом, гідні честі викликати подив своєю неабиякою глибиною і властивостями, важкодоступними навіть для вкритих сивиною патріархів магічного мистецтва.
Купчиха вдоволено посміхалася і з ще більшою наснагою провадила свої теоретичні викладки.
У розпалі лекції в двері постукали, ввійшов худорлявий літній чоловік, — як я зрозумів, управитель — вибачився і щось прошепотів на вухо купчисі. Це змусило її обличчя налитися буряковою барвою:
— Дурень! — гаркнула вона точнісінько так, як це роблять перекупки на базарі, — невже не зрозуміло, що по п’ятдесят? А якщо ці недоумки вимагають знижки, то нехай ідуть у болото!
Управитель зашепотів швидше й переконливіше, й тоді магічна дама несподівано роздулася, мов квочка й тицьнула йому просто під ніс спритно скручену дулю:
— А оцього їм! Так і передай!