Купчиха взяла руки в боки, схожа на розпухлу від дощу грозову хмару, й голосом, який не обіцяв нічого доброго, процідила:
— Чи відшмагати негідника відразу, при мені, чи… — вона засичала, як паровий казан, і шипіння це віщувало нечувані лиха.
— Я відшмагаю! — вигукнув я зі слізьми в голосі. — Небом присягаюся, відшмагаю! Щойно прибудемо в мій родовий замок…
Пані, втім, не могла заспокоїтися, і тут мені спало на думку несподіване:
— А хочете, я його взагалі… повішу? — спитав я, відчуваючи справжнє натхнення.
Напевне, Ларт якось особливо відреагував на цю блискучу пропозицію, тому що купчиха швидко глянула на нього й раптом полагіднішала:
— Ні, — сказала вона примирливо, — биття, певне, досить.
Ларт, мабуть, полегшено зітхнув.
Купчиха заспокоїлась і, здавалося, цілком прийшла до тями:
— Зверніть увагу, — знову взялася вона до книги, — тут особливо гарний шрифт… І червоне чорнило!
І знову заходилася старанно, як учениця, складати літери у складні для вимови сполучення.
Ларт раптом боляче вчепився мені в плече. Потім кинувся вперед і поклав руку на текст. Купчиха витріщила очі.
— ЦЕ не можна читати вголос, — вкрадливо промовив Ларт. — ЦЕ вам взагалі не можна читати!
— Відшмагаю-таки! — закричав я, попереджаючи реакцію купчихи. — Ой, як відшмагаю!
— ЦЕ небезпечно, — правив своєї Легіар, підвищуючи голос. — Якщо вам дороге власне життя, відмовтеся від цієї книги!
Він захлопнув книгу і затис її під пахвою, відступаючи потроху до дверей і монотонно повторюючи:
— Відмовтеся… Відмовтеся…
— Засічу до смерті! — репетував я.
Купчиха тим часом впала в якийсь транс — слова Ларта діяли на неї заворожливо. Погляд її застиг і затуманився.
— Відмовтеся… — і далі наспівував Ларт, потім трохи повернув голову і кинув мені крізь зуби:
— Та стули ж ти пельку! — і знову: — Відмовтеся… Відмовтеся…
— Відмовляюся… — пробурмотіла купчиха, й тут сталося щось незбагненне.
Ларт скрикнув, як від болю, і впустив книгу. Засичали, звиваючись, змії в пташиних клітках, захиталося опудало гігантської жаби під стелею. Закліпала брунатними очима купчиха, а хазяїн миттю кинувся до мене й міцно схопив за лікоть:
— Мерщій ходімо!
Книга диміла!
Язички полум’я виривалися з-під жовтих сторінок, і сторінки по одній згорталися в рурочки і здіймалися до стелі смердючим жовтим димком. Завив і кинувся геть Кошмар. Хрипким басом заревла купчиха.
— Геть! — скрикнув Ларт і волоком потяг мене до дверей.
Він попхав мене донизу, парадовими сходами, повз лакеїв, які перелякано металися, повз отетерілу покоївку і хлопчика-посильного, всім тілом врізався в двері, розчинив їх і разом зі мною випав на вулицю. За нашими спинами блідо спалахнуло, і в домі купчихи зайнялася пожежа.
Ми загубилися в юрбі цікавих і бачили, як виплигнув із кватирки Кошмар, як перельцем втікали розгублені Руві та Куні, як бігали з цебрами лакеї і сплескувала руками покоївка.
— Знамення… — бурмотів Легіар. — Вона не далася мені в руки… Яка книга… Знамення!
Схоже, він тимчасово про мене забув — і слава Небу.
Це було хоча й невелике, але заможне, охайне село з невисокими тинами замість парканів. На довгих жердинах сушилися різноманітні глиняні горщики, розмальовані квітами та бджолами. Місцеві жителі пишалися своїми вуликами та ще стародавнім промислом. Це був особливий розпис по глині темно-медяних тонів, який зображав неодмінно квіти й неодмінно бджіл.
Самотня вдова, яка дала Ільмарранену притулок на ніч, сама нагадувала бджолу — брунатно-золотава, повновида, метушлива, вона щосили намагалася догодити своєму випадковому гостеві. Руал ночував на сіннику, де йому постелили чисті простирадла. Крізь щілини в даху заглядали зірки — Ільмарранен погладжував золоту ящірку, що причаїлася в нього на грудях.
Вдова встала ще вдосвіта, напекла пиріжків і всадовила Руала за стіл. Вона щедро пригостила його свіжим молоком і медом із власних вуликів, а сама сіла навпроти, зіперлася на лікті й ловила його погляд темними матовими очима.
— Куди тобі поспішати, — сказала вона, коли Руал уже стояв біля дверей.
Він посміхнувся винувато:
— Мушу йти…
Вдова згорьовано покивала головою і провела його до воріт. Так він і запам’ятав її — сумна самотня бджола, яка дивиться йому вслід, долонею прикриваючи очі від сонця.
Далеко звідти інша жінка теж невідривно дивилася на дорогу. Так само світило сонце, вітер так само здіймав стовпи куряви, та шлях був порожній і чекання — марне. Ніяк не вгамовувалася дитина; жінка її колисала, шепотіла незвичайні, ледь чутні слова, ненадовго заспокоювала й знову нахилялася до вікна, знову когось видивлялася на шляху.