Шлях був порожній і марне було чекання.
Руал чвалав сільською вулицею. Відбиваючи сонце крутими боками, вигравали розмальовані квітами й бджолами глиняні горщики на тинах. Звідкілясь вискочили зненацька двоє довгоногих дівчаток, привіталися з перехожим, потім забентежились і кинулися геть. Там і тут у городах виднілися зігнуті спини; десь лагодили дах: напівголі робітники картинно сиділи на ньому верхи, розмірено змахуючи молотками. Похмуро косувала зустрічна баба, здивовано витріщилося на чужинця замурзане маля, що копирсалося в піску. Визирнув із підворіття рудий пес, загавкав без особливої запопадливості, потім чхнув і сховався. Руал посміхнувся.
Він минув околицю, рушив через луку, по якій скрізь височіли копиці сіна, далі полем, де горбилися женці, берегом тихої річки, де дітлахи тягали карасів із лінивої, непорушної, прозорої до самого дна води. Опівдні він пообідав у товаристві малих рибалок, пригощаючи їх пиріжками, любовно приготованими вдовою. У відповідь отримав свіжий сир, запашний хліб і квітковий мед. Він жував травинку й мружився на маслянисті відблиски, що грали на спокійних плесах, дивився, як нерухомо зависали над водою важкі бабки, як снували водомірки, як крутилися й лягали на бік строкаті поплавці. Він просидів би на березі до вечора, якби не чекала на нього, підганяючи, підстьобуючи, курна стрічка дороги.
Пополудні налетіла негода. Швидко згустилися незугарні, свинцевого відтінку хмари і запала тиша — лиховісна, передгрозова. Руал прискорив крок — попереду виднілися перші будинки незнайомого селища. Цієї миті тиша обірвався, як обривається натягнута струна.
Рвонув вітер, заметалися дерева вздовж шляху, ніби силкуючись утекти й сховатися, неначе зсудомило золоте поле невижатої пшениці, і його вкрила чорна, непроглядна темінь. Небо раптом прошило осяйною мережею блискавок, і тої ж миті переможно вдарив грім. Руал пригнувся й побіг, та великі краплі крижаного дощу переслідували його, молотили по спині, бешкетували й знущалися, поки Ільмарранен, захеканий, не добіг до вкритої рогожею копиці сіна й не закопався, ніби кріт, у його запашні надра.
Блискавки хльоскали батогами одна за одною, дощ звисав із темного неба нерівними пасмами, що повільно ворушилися. Всередині копиці було сухо, крізь діру неправильної форми Руалові було видно шмат шляху та край пшеничного поля, який із золотого зробився сірим.
Небо стемніло ще більше, сутінки згустилися, начебто серед білого дня раптом звечоріло. Нова хмара, яка випливала з-за ріки, ненадовго забарилася, щоб вибухнути найжорстокішим градом.
Притихлий Руал із острахом спостерігав, як танцюють крижані кульки на розмоклій, розмитій дорозі, як здригається пшениця, як із тріском лопаються придорожні лопухи. Потім хмарі обридла ця гра, вона виснажилася, відступила, град змінився дощем і відразу — дощиком, та й той незабаром утих. Ніби нічого й не сталося, засміялось сонечко й освітило сумні наслідки бешкету, вчиненого градом.
Руал вибрався зі свого притулку — під ногами в нього хрумкали, танучи під сонцем, крижинки. Все навколо мало жалюгідний, пошматований вигляд.
Ступаючи ніби по товченому склу, Руал рушив до пшеничного поля. Казна-звідки взялася велика ворона, що пролетіла просто в нього над головою, вмостилася на похилій вільсі, хрипко прокаркала.
Пшеничні колоски були зім’яті, поламані, понівечені. Зерно з них висипалося на землю.
— Вони наслали на нас град! Вони чаклуни й чорнокнижники! Запитайте в них, чому їхні поля вціліли, а наші всі загублені!
— Запитайте… — хором загула юрба.
— Чому хмара обійшла їхні угіддя стороною? Чому ми повинні тепер умирати з голоду?
— Чаклуни! Чаклуни! — кричали розлючені, почорнілі від ненависті люди.
Майдан посеред селища був оточений вицвілими, похиленими парканами, під якими розкошувала буйна кропива людського зросту. Оратор стояв на величезній діжці посеред площі, затягнутий паском упоперек круглого живота, сам схожий на діжку з одним обручем. Односельці його, котрі понесли за один день нечувані збитки, юрмилися навколо, наступаючи одне одному на ноги та горлаючи:
— Чаклуни! Бджолярі — чаклуни!
Людина на діжці підняла руку:
— Хіба ми не знали цього раніше? Хіба бджолярі не купалися в достатку тоді, коли ми ниділи в злиднях? Хіба не вмер синок вугляра, покусаний їхніми бджолами на смерть?