— Ну, ти… Накаркав… Що це таке, кажи?!
Руал обвів поглядом злякані обличчя. Ані сліду колишньої відваги та рішучості, тільки ненависть і страх. Ільмарранен гірко похитав головою, обійшов страшну упряжку, накреслив риску в напрямі її руху, вражено прошепотів: «На захід!» — і схопився за голову:
— Люди, це знамення… Ви прогнівали небо, звідси град… Ви не покаялися, і ось нове, грізне попередження… Це знак смерті! Це найгірше з можливих знамень… Ви мусите забути несправедливі, жорстокі плани, ви повинні помиритися з сусідами. Впокортеся, подумайте про несправедливості, вами вчинені, відмовтеся від ненависті, інакше мор, голод і божевілля опанують ваше селище!
Люди перезиралися, знизували плечима, перешіптувались, огризалися одне на одного, косували на Руала, плювалися, сварилися, важко розмірковували, заламували руки, розглядали порожнє небо і нарешті бочком, бочком почали розходитися. Розійшлися всі, потупившись, відвертаючи очі, бурмочучи собі під ніс. Пагорб спорожнів, тільки переступав з ноги на ногу коваль та осторонь трусилися підмайстри.
— Що… тепер? — спитав коваль з марновірним жахом, вказуючи на віз зі зброєю.
— У вогонь, — твердо сказав Руал. — І боронь Боже тобі, ковалю, бодай раз у житті викувати що-небудь подібне!
Той супився, голосно ковтав слину, ходором ходила його жилава шия.
Рипіли кістки на вітрі, ніби намагаючись зрушити з місця воза.
Він ішов переможцем. Не вінчали його лаврами й не кидали квітів під ноги. Йому навіть не дали шкоринки хліба на дорогу, і все одно він ішов переможцем. Ніколи не довідається про це вдова з селища, де шикуються рядами вулики, забудуть подорожнього хлопчаки-рибалки, не згадуючи про нього, виростуть цибаті дівчиська. Нехай. Він іде переможцем.
Палало високе багаття в кузні. Зачинилися двері й віконниці, з кожної шпарки за ним спостерігали насторожені, недобрі очі. Він ішов. І коли вже вийшов за околицю, в поле, закинув голову й зайшовся переможним сміхом.
Висихала під сонцем трава. Він почувався як ніколи легким і впевненим і майже не здивувався, коли його виразно покликали: «Марране!»
Він озирнувся і, звичайно, нікого не побачив. Тяглися лани, темніли вдалині гайки, колихалося незжате колосся. І хтось засміявся тихо і вкрадливо… Десь там, у ньому, всередині, хтось інший, сторонній, засміявся і сказав: «Добре, вправно, Марране!»
Позолочена карета торохтіла на вибоях, жваво бігла шестірка вороних, які непохитно зносили всі злигодні непростого шляху. Як заговорені, сказав би я, якби не знав, що коні справді заговорені Лартом від халеп і хвороб. Та й карета — скільки вже проскакали по вибоїнах її важкі колеса, а що їй зробиться!
Я, однак, ні заговореним, ані залізним не був. Подорож висотувала з мене останні жили, а всі ці дівчиська, які провіщають, і книги, що самі собою спалахують, звичайно, здоров’я аж ніяк не додають.
Ларт був приголомшений невдачею і не міг пробачити мені знущань купчихи. Наші стосунки вкрай зіпсувалися, я знати не знав, як залагодити свою провину.
Так минув тиждень, і ми прибули до замку барона Химеціуса. Барон прийняв нас чемно, але прохолодно. Потай він вважав усіх магів дармоїдами, такими само непотрібними, як ґудзики на капелюсі, однак уголос висловлювався м’якше:
— Пане е-е-е… Дайнире, чи не зволите ви пояснити мені та моїм домашнім, так би мовити, зміст так званого магічного дару? — спитав він під час першого ж обіду в залі, де за довгим столом сиділи сам барон, його бліда дружина, вогненно-рудий син, дві маленькі дочки, бабуся-годованка і я з Легіаром, який виструнчився за спинкою стільця.
Не встиг барон завершити свою в’їдливу тираду, як крильце індички спурхнуло з моєї тарілки, зробило коло над столом, капнуло соусом на годованку й увіткнулося в мій роззявлений рот. Ларт, очевидно, будь що, вирішив підтримати репутацію магів.
— Ах! — в один голос вигукнули маленькі баронові дочки. Синок пирхнув, дружина зітхнула, а бабуся-годованка дістала хустку й заходилася витирати забруднену сукню.
— У-у… — глузливо протяг барон. — Коли я, з дозволу сказати, був у мандрівному цирку, то не раз спостерігав, як штукар дістає кроликів з порожнього капелюха, однак нікому б не спало на думку віддавати цьому фігляреві особливі, так би мовити, почесті, в той час як маги…
Шовковий бант у нього на шиї засмикався й перетворився на зеленого довгохвостого папугу, який злетів з баронової сорочки, сів на канделябр у центрі столу і затяг солодку серенаду. Дівчиська знову зойкнули, баронеса зітхнула, хлопчак зареготав, а годованка захлинулася.