— Ах, пане Довніре, — засмучено похитав головою барон, — я знав одного птахолова, що замикав у клітки дроздів і синичок, аби навчити їх пісень і продати на базарі…
Хлопчисько пожбурив у папугу кістку. Той розсипався зграєю метеликів, що миттю вилетіли у вікно. Барон провів їх розгубленим поглядом:
— І все-таки я не можу зрозуміти, пане Драніре…
— Мене звуть Дамир, — похмуро нагадав я.
Відразу по обіді я влаштував Лартові істерику. Сказав, що не бачу сенсу в нашому маскараді, що мені набридло потрапляти в комічні й безглузді ситуації, що я стомився, що боюся, що з мене годі. У припливі почуттів я навіть заходився відстібати шпагу та стягати з себе камзол чарівника. Ларт дивився на мене холодними, звуженими очима:
— Це бунт?
Його запитання трохи мене протверезило. Я роздягався дедалі нерішучіше, поки не завмер, бгаючи в руках мереживне жабо. Ларт сидів у кутку й не зводив з мене погляду, ніби відсторонено вивчав.
— Господарю, — сказав я жалібно, — господарю, даруйте… Дозвольте мені, як і раніше, служити вам, просто служити, а не брати участі у виставах. Я не можу вдавати мага. У мене не виходить. Впрягайте мене в карету замість коней, але, благаю, не змушуйте грати роль вашого пана. Будь ласка!
Він простяг до мене вузьку жилаву руку й раптом рвучко стис пальці в кулак. Я, стоячи на іншому кінці просторої кімнати, був чіпко схоплений за комір. Між нами було десять широких кроків, але він підтяг мене просто до свого обличчя, до крижаних, безжальних очей:
— Мені ПОТРІБНО, щоб ти був магом. Мені ПОТРІБНО, щоб жоден пацюк не засумнівався в цьому. І, присягаюся канаркою, ти гратимеш цю роль до кінця. До кінця, що б не сталося! Посмій тільки, боягузе…
Він розтис руку, і я відлетів до стіни. Застрибав по підлозі кістяний ґудзик від моєї батистової сорочки.
Наступного ранку ми разом із бароном і ловчими вирушили на полювання. День був ясний, але не спекотний, коні нам дісталися чудові, навіть я почувався нині досить добре, хоча завжди з побоюванням сідав у сідло. Можливо, я почувався б ліпше, коли б не чіпкий, пильний погляд Ларта, який стежив за кожним моїм рухом. Учорашня його погроза темною тінню нависла наді мною: «Посмій тільки, боягузе!»
Я їхав по ліву руч від барона, озброєного довгим гострим списом; по праву — старший єгер. Як мені пояснили, баронові угіддя просто кишіли звіриною.
Сам барон був у чудовому настрої і на весь голос розпатякував про шляхетний звичай полювання, про коней, собак, кулінарію, погоду і — мимохідь — про непридатність магії в серйозних справах.
— Ось, із дозволу сказати, пан чарівник усілякі штуки показує… Метеликів, папужок, і таке інше. А якщо, приміром, пан чарівник береться за чоловічу справу — полювання, скажімо, чи там війну? Що, коли вискочить на пана чарівника дикий вепр, приміром, або ворожий загін? Невже його папужками дістанеш? І знову ж таки, поки пан чарівник, з дозволу сказати, чаклуватиме, той вепр не баритиметься, миттю пана чарівника — рраз!
Барон тицьнув своїм списом в уявного пана чарівника й розреготався на всю горлянку, задоволений власним жартом.
Я тужливо чекав: чи спробує Ларт відстояти зневажену гідність мага, але він не вчинив анічогісінько. Я скосив око, глянув через плече… І побачив, що Легіара в мене за спиною нема.
Не можу сказати, що дуже засмутився. Цілий ранок мене обтяжувала його близькість, і тепер я вперше зітхнув вільніше, відчуваючи, як темна тінь у мене над головою потроху розвіюється.
Ми їхали узліссям, праворуч тяглися нетоптані луги з травою в людський зріст, ліворуч височіли дуби, прадавні, дуплисті, і в їхніх кронах шаленіло птаство. Єгері спускали з поводів розпалених знайомими запахами псів.
Барон розпалився не менше — раз поз раз підводився в сідлі, збуджено мені підморгував, потирав руки, смакуючи свою, очевидно, найулюбленішу розвагу.
Десь попереду собаки здійняли несамовитий гавкіт. Барон пришпорив коня і з радісним криком стрімголов кинувся вперед. Я трохи відстав. Переді мною вже манячіли спини єгерів, я ляснув коня по крупу, побоюючись остаточно відбитися від гурту й заблукати.
Раптом собачий гавкіт чомусь змінився виттям і скавулінням, єгері натягли поводи. Я, не в змозі стримати коня, пролетів повз них і знову виявився поруч із бароном. Собаки з наїжаченою шерстю тислися до ніг його коня. Барон тримав свій спис напереваги, начебто захищаючись. Я простежив за його поглядом — і обімлів.
Під розкішним кущем малини лежав якийсь фантастичний, величезний звір із кістяним гребінцем уздовж спини та гострими, як голки, пазурами. Він згорнув калачиком лускатого хвоста й поводив червоним роздвоєним язиком всередині напівроззявленої ікластої пащеки. Очиці його, круглі та жовті, безцеремонно вивчали нашу кавалькаду.