— Госпо…дарю…
Одночасно з полегшенням прийшла образа, гірка образа за пережитий страх очікування смерті. Я лежав у траві й гірко плакав.
Чудовисько злетіло над землею і зробило коло. Потім знову нависло наді мною, поглядом, який не терпів заперечень, вказало на списа, тут-таки й покинутого.
Я схлипнув, устав і підняв зброю. Звір знісся вище і з оглушливим виттям кинувся на мене. Я обливався слізьми, безтямно виставляючи списа перед собою. Чудовисько трохи не долетіло до нього й імітувало смертельний удар, відскочило, затремтіло від гребеня до хвоста, кілька разів кинулося — зумисне театрально — і, розриваючи повітря передсмертним ревом, полетіло геть.
Глядачі, які спостерігали цю сцену здалека, провели його переможним галасом.
Після вшановування, після публічного баронового визнання, що магія, мовляв, є найбільшим скарбом усіх, хто живе на світі, після вітань, вихвалянь моєї мужності та чарівної майстерності я залишився нарешті з Лартом наодинці.
Палахкотів у каміні вогонь. Ларт походжав по кімнаті, а я сидів спиною до нього й дивився на полум’я. Дослухаючись до його кроків, я несвідомо водив пальцями по довгій пекучій подряпині в себе на щоці — там, де торкнувся шкіри роздвоєний червоний язик.
— Це було необхідно, — сказав Легіар з темряви.
Я не відповів.
— Ти поводився добре, — підвищив голос Ларт.
Я дивився у вогонь. Тоді він підійшов і сів поруч — на підлогу.
— Послухай, — сказав він напружено. — Це ДУЖЕ важливо. Над світом нависла загроза… Тепер я майже впевнений у цьому. Ти пам’ятаєш Орвіна? «Вогонь, зазирни мені у вічі»? Він перший зрозумів, у чому річ, коли заіржавів золотий амулет… Я не вірив надто довго… Тепер на порозі вона, ця триклята Третя Сила. Вона шукає свого Брамника. А знаєш, хто мітить у Брамники? Маг, що не є магом. А хто це?
Він перейшов на шепіт. Я поки не розумів, куди він хилить.
— Ну подумай, що значить маг, який не є магом? Я от подумав…
Він підхопився і знову почав ходити з кутка в куток, нервово потираючи руки і щось у сум’ятті бурмочучи. До мене долітали уривки фраз:
— Якщо це не… Він підходить, звичайно. Але — ні. Там усе скінчено, він вибув із гри… Він випав, його зметено з шахівниці, його ми до уваги брати не будемо… Все! — він труснув головою, начебто викидаючи з неї непотрібну думку. Потім підійшов і знову сів поруч:
— Маг, що не є магом… Можливо, зараз це — ти.
Я підвів до нього розширені очі.
— Можливо, я сказав… Імовірно… Звідкіля мені знати, як вона обирає цього свого воротаря? Може, вона цікавиться всіма магами, які насправді не маги? Я влаштував їй це… як міг. Нехай вона зацікавиться тобою, нехай вона себе виявить… Ми ловимо Третю Силу на живця, а що залишається робити?
Він відсапався й побачив нарешті вираз мого обличчя. З серцем зітхнув і сказав іншим тоном:
— Слухай-но, невже ти справді думаєш, що якась тварюка здатна нашкодити людині, яка перебуває під захистом Легіара? Та якби навіть вона була Третьою Силою, чи навіть Четвертою, ти мене просто ображаєш своїм страхом! Твоя справа — грати роль… Тепер ти розумієш, НАСКІЛЬКИ це важливо?
Цієї миті в двері швидко, перелякано застукотіли:
— Пане чарівнику! Вас кличе господар!
Барон, оточений домашніми, стояв посеред обідньої зали в пом’ятому халаті. Він підвів нам назустріч збентежені, сповнені страху очі:
— Пане чарівнику… Що це?
Перед ним лежала на столі купа золотого фамільного посуду, вся в бурих плямах іржі.
Замок паралізував жах. Заіржавіла обручка баронеси, золотий дзвіночок біля входу, всі коштовності в скриньках, усі золоті монети в гаманцях. З парадних гобеленів, гаптованих золотом, осипалися на підлогу крупинки іржі.
— Знамення, — шепотів Легіар блідими губами.
…Ночівлі двічі поспіль під одним дахом його обтяжували. Дорога стала рідною, вона гріла п’яти, жартувала, петляючи і зненацька звертаючи, розважала й оберігала. Супутники ділилися хлібом, він ділився з ними всім, що встигав заробити, зупиняючись ненадовго в селах і містечках. Коли залишалося в торбинці трохи їжі, він міг і не проситися на ночівлю, а просто йшов до ранку, не стомлюючись, і нічого не боявся. Дорога допомагала йому.