Однак, сталося, що на заході сонця в торбинці не залишилось ані крихти, а попереду, трохи осторонь від шляху, заманячіло поселення. Руал подумав і завернув туди.
Блукали кури пустельними вулицями, порпалися в землі, з кудкудахканням розліталися з-під Руалових ніг. Щільно зачинені були різьблені віконниці великих дерев’яних будинків. Ніхто не сидів на лавах побіля парканів, ані лялечки — біля колодязя, хоча ланцюг на вороті ще не встиг висохнути й трава була притолочена там, куди ставили цебро. Руал озирнувся — десь гупнула віконниця.
Він зіщулився, намагаючись зрозуміти, чому так дивно й важко на душі. І зрозумів — тиша. Неймовірна для сільської вулиці тиша.
Не гавкали на чужинця собаки, не мукали в дворах корови, не репетували півні, не цюкали сокири. Ворота порипували на вітрі — ніби на цвинтарі.
Він побрів далі, не зважуючись постукати в яку-небудь хвіртку, відчуваючи насторожені погляди в шпарах зачинених віконниць, марно силкуючись упіймати бодай один такий погляд. Поквапливий стукіт засувки — і знову тиша. Руал був голодний — і все-таки йому схотілося негайно піти звідси.
— Агов, парубче!
Руал присів, як від пострілу, хоча до нього звернулися майже пошепки. Літній уже селянин визирав у ледь прочинену хвіртку й манив Ільмарранена пальцем:
— Ходи-но сюди… Ти чий? Чого треба?
— Я мандрівник, — відгукнувся Руал, теж пошепки.
Селянин плюнув:
— То чого ж вулицями тиняєшся?! Ходи сюди, кажу, мерщій-бо!
Він схопив Руала за рукав, просто втяг на подвір’я і відразу замкнув хвіртку. На порозі дому стояла стривожена жінка:
— Скоріше в дім… У дім, Гаране, й хлопця сюди…
Вона не заспокоїлася, поки за Руалом і господарем не зачинилися двері.
Ільмарранен невпевнено огледівся — крім селянина, який привів його, та стривоженої жінки, у передпокої переступали з ноги на ногу двоє молодих, схожих один на одного хлопців, та сором’язливо визирала з кімнати смаглява дівчинка років десяти.
— Ти хто? — тихо спитала жінка.
— Мандрівник, — сказав Ільмарранен і посміхнувся. Вона не відповіла на посмішку, уважно вдивляючись у його обличчя.
— Він нетутешній, — пояснив пошепки чоловік. — Він нічого не знає.
Жінка подумала й кивнула, запрошуючи гостя ввійти в дім.
Слідом за жінкою Руал пройшов вузьким коридором у простору кухню зі стінами, викладеними з колод, у якій розмірено, затишно порипував цвіркун, схований у шпарині. За ним увійшли селянин, який його привів, обидва хлопці та дівчинка.
— Ти голодний? — спитала жінка.
І, не чекаючи на відповідь, кивнула дочці. Та спритно дістала з печі чавунець із залишками каші, з полиці — хліб, загорнутий у ганчірку, довірливо посміхаючись Руалові, поставила на стіл.
— Ми вже повечеряли, — сказала жінка. — Їж.
Вдячний Руал, не кажучи й слова, взявся до каші. Йому складно було стриматися й не проковтнути її відразу, цілком. Хлопці сопіли, тупцювалися у дверях, жінка присіла навпроти на ослоні, дівчинка широко розплющеними очима дивилася, як Руал їсть. Чоловік, який привів його, очевидно, господар, супився й потирав підборіддя, вкрите рідкою сивуватою бородою. Цвіркун, який на хвильку примовк, видав довгу ніжну руладу.
Руал нарешті наївся й подякував. Потім оглянув звернені до нього обличчя — тривожне в жінки, похмурі в хлопців, стомлене в літнього чоловіка й цікаве у дівчинки — й обережно спитав:
— Що за нещастя у вас, люди?
Голосніше засопли хлопці, перезирнулися жінка з чоловіком. Потім жінка підвелася й кинула дівчинці:
— Ну-бо, вкладайся спати.
Та, хоч їй було цікаво, послухалася й тихенько вислизнула, лише кинула наостанок погляд у бік притулку цвіркуна.
— Розповідай, Гаране, — сказала жінка літньому господареві.
Той пом’явся, смикаючи себе за бороду, й нарешті почав:
— Справді нещастя. Скільки живу, такого не пам’ятаю. У нас-бо ще нічого, начебто поталанило…
— Покаркай, — обірвала його жінка.
— Атож, — зітхнув Гаран, — хто зна, що ще спаде йому на думку… Зараз він сватається — то щовечора ходить, а то тижнями не буває… І все до когось нового.
Жінка зітхнула:
— Йому років сто, напевно, він ще за прадіда мого був молодий… А все сватається…
— Сватається? — перепитав Руал.
Гаран покивав:
— І все до когось нового… А в подарунок нареченій приносить… Букет зі здохлих гадюк. Подаруночок…
— Хто він такий? — запитав Ільмарранен, здригаючись.